Про це 1942 р. писала газета "Волинь", тоді за редакторства самого Уласа Самчука.
Число за 15 січня: "Село Великий Житин біля Рівного в Різдвяні свята оживлялось українською колядкою. Діти, молодь і старші колядували на Український Червоний Хрест (так називалася медична служба УПА – ред.). Церковний хор Великого Житина заколядував 931 карбованець. Свідомі діти українського села М. Турченюк і Л. Кравчук заколядували на Український Червоний Хрест 40 карбованців" (https://www.volyn.com.ua/news/95813-u-1942-rotsi-leonid-kravchuk-iz-tovaryshem-nakoliaduvaly-40-karbovantsiv).
По суті, це були німецькі гроші, так звані райхкарбованці. Друкувалися в Берліні на якісному папері, мали водяні знаки. Сума 931, до якої доклався й восьмирічний Льоня, була на ті часи гоноровою. Для порівняння – за хабар у 10000 карбованців гестапівець міг закрити справу проти когось з місцевих людей (https://www.unian.ua/politics/404782-yak-partizani-torguvali-z-nimtsyami.html).
Допис у "Волині" був першою згадкою про майбутнього президента в ЗМІ.
В бутність комуністичним посадовцем Леонід Кравчук зовсім не тішився зі своєї початкової медійної слави. Навпаки, намагався прибрати крамольний примірник часопису з архівів. Ще б пак, та коляда відбулася за часів німецької окупації, а він же – комсомольський годованець! Завідувач ідеологічного відділу! Потім секретар, далі другий секретар, відтак — член політбюро цк кпу. Запросто міг бути хрест на кар’єрі Леоніда Кравчука – не "червоний", а чорний і масний – якби "компетентні органи" дізналися про його колядування на користь повстанців.
Навіть, коли Україна здобула Незалежність, про той епізод свого дитинства згадував неохоче. Хоч, здавалося б, навпаки – мав чим пишатися. І хтозна, якою могла стати наша новітня історія, якби не побоявся сказати вголос ще в 1991му: навіть малим я підтримував українську ідею; знаю і шаную наші звичаї і т.д.
Але він усе життя був хитро обережним. Метиковитим хлопцем з селянської родини, спритним пристосуванцем. Як подорослішав – не вірянином. З інтерв'ю першого президента: "Мама дуже хворобливо сприймала те, що я атеїст. Вона завжди старалась посадити мене під образами і говорила: «Сядь, там тобі зручніше буде». Я бачив її маленьку хитрість і не суперечив. А коли я сідав, вона раділа. Вона намагалася зняти з мене, в її розумінні, вину за те, що я на своїй роботі відповідав за атеїстичну роботу".
Попри те, що "батьки мої — як і дід Олексій — були людьми глибоковіруючими. У хаті — дідовій і потім у батьковій — завжди висіли ікони, лампади. Мене хрестили, у церкву, як підріс, завжди ходив і ходив із задоволенням. І я тоді вірив у те, у що вірили мої батьки, дід, односельці".
Якого моменту вірити перестав? І коли Леонід Макарович був справжнім? Ніколи чи лише в потрібний момент, промовляючи теж потрібне? Настільки щиро, що й себе в цьому переконував. "...І не суперечив". Трагічний символізм, що саме цей чоловік, загартований подвійною мораллю і фальшем, опинився біля керма молодої української держави. Заклавши такий же хибний подальший її шлях.
10 січня цього року йому виповнилося б 90. Теж символічні суцільні нулі в життєписі, круглі, ніби обтікаючі, дати. Помер теж 10го, але травня 2022 р., у розпал великої війни. В якій Україна постала перед ворогом майже беззахисною, бо колись, на початку 1990х, покійний лідер своїм підписом позбавив її захисту. Історія про втрату Україною ядерного статусу відома надто добре.
Ще одна Кравчукова цитата, з нагоди іншого свята, Великодня 1994го: "Звертаюся до вас, громадяни України, і наших співвітчизників за кордоном з нагоди Святого Христового Воскресіння. Нехай цей світлодайний день наблизить нас одне до одного, з’єднає щирою молитвою за оновлення нашої Вітчизни. Нехай високі слова: «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» — увійдуть віднині в душу і серце кожної людини, озвуться добром, злагодою, любов’ю, стануть закликом до вільної праці в ім’я нашої незалежної Держави! Христос воскрес — Україна воскресла!".
То коли ж він був хоч трохи справжнім?
Global Village Home
Comments