Отже, "запрошення тим, хто не в Україні". Особисто знаю кількох, кого не треба запрошувати, бо воювати за Україну, уявіть собі, хотять.
Декотрі виїхали з неї ще задовго до 2014го. Запитує Тарас* (справжнього імені просив не вказувати): "Чому міністр Умєров нічого не каже про повернення дорожніх витрат закордонним українцям, яких хоче повертати на Батьківщину? Надто, коли йдеться, як мені, про переліт з Канади до Варшави чи Жешува. Це немалі гроші, й держава, яку збираюся захищати, могла би компенсувати моїй родині цю суму. Або, принаймні, зафрахтувати літак МАУ саме для перевезення нових рекрутів й оголосити аеропорт збору, бодай один на північноамериканський регіон. Або хоч забронювати місця для нас, майбутніх військових, на закордонних авіалініях з гарантією 100% відшкодування за квиток.
Я не в курсі – щось таке вже є? Бо наразі тільки шугають "дамо по дупі, коли не повернешся". І дивуються, що з таким "заохоченням" закордонні українці назад не рвуться. Справа не лише в грошах за дорогу, це про ставлення України до свого громадянина. Хочу знати, що вона мною хоч трохи дорожить".
Тарас, звичайно, загнув і забагато хоче. Це ти, чоловіче, державою, попри все, дорожиш, вона ж тобі взаємності ніколи не обіцяла, пора би знати. Але то таке, йдемо далі.
Припустимо, приїжджає Тарас (Микола, Степан, Данило) на українську землю – без керма і без вітрил бойової підготовки, 0 досвіду. Зате надивився у ТікТоках і т.д. відео "з нуля". Де хлопці розповідають, що просто вчора привезли на призовний пункт, а вже сьогодні, зеленого й необстріляного, кинули на передову. І?...
Чому б уже згаданий Умєров не повідомив, наприклад, що не лише передбачено, але й чітко прописано кримінальну відповідальність для воєнкомів чи інших уповноважених. Хто відправили мобілізованих у зону бойових дій після кількох днів (тижнів). Не дочекавшись, поки ті пройдуть належний вишкіл протягом трьох місяців. Бо кидати "на м’ясо" непідготованих – це співучасть у їхньому вбивстві на рівні з рашистами, не менше. Крім того, що дискредитація ЗСУ і підрив бойового духу.
Вже мовчу про те, що автори особливо безглуздих "м’ясних атак" і досі при званнях та погонах, а не під судом.
Щодо вишколу, ідею підкинув уже згаданий Тарас: «Чому би українському МЗС не домовитися із західними партнерами, щоб наші люди, які тут мешкають, могли здобувати військові спеціальності в місцевих тренувальних центрах? Це і надійніша підготовка, й гарантовано, що така людина піде служити. Також гарантовано, що навчати мене буде не радянської закваски матюкливий дебіл, а західний професіонал".
Або ж "Тарас загнув-2". Скільки не напружую фантазію, не можу уявити собі нашу посла О.Маркарову, яка відірвалася від рідних ресторану та ще генделика "Український дім" у Вашингтоні. Чи елітної нерухомості в Помпано-Біч, Флорида. То ось, відірвалася і кинулася оббивати пороги генерала Остіна. Мовляв, "давай організуємо для українських діаспорян військовий вишкіл десь у Вірджинії!". А вслід за нею з подібними пропозиціями до урядів звернулися інші наші закордонні представництва, й закипіла робота.
Так, зараз! В пані посла на це часу нема. Зате є на "українське суаре з музикою, вечерею й танцями за участю колективу "Гердан", в "Українському домі", саме відгоцали минулого тижня (Ukrainian Music, Dinner, & Dance Soiree with Live Music by Gerdan, див. фото). Що ви хочете, "війна".
Нарешті, ще один непоганий стимул для мобілізації закордонних українців. Вірніше, сотні молодих і дужих "стимулів" зараз боронять як не Лондон, Сакраменто чи Женеву, то, принаймні, урядовий квартал в Києві. Нащадки й родичі топ посадовців, цілком собі мобілізаційного віку. Як-от: Олесь Стефанчук, 20 років, Відень. Андрій Веніславський, 32 роки, клерк в МЗС старшим, куди пішлють. Вадим Веніславський, 47 років, працівник Генпрокуратури, брат Веніславського-нардепа. Максим Данілов, 40+ років, Майямі. Його брат, теж десь у США. Дмитро Штейнгауз, 36 років, зять ексміністра Рєзнікова. Не знаю, де саме зараз, але точно не під Авдіївкою. Констянтин Рєзніков, 43 роки, брат-2, м. Львів. Іван-Павло Садовий, син львівського мера, 20+(скільки років?), Ноттінгем-Лондон. І т.д., список ого, який набереться.
Але це вже я загнула, не Тарас, щоб перелічені вище легіні своїм самовідданим прикладом влиття до лав ЗСУ надихнули на те саме закордонних земляків. Україна – не Ізраїль, де діти вищих чинів і воюють давно, й важкі поранення отримують, і вмирають, на жаль, теж. Як син Гаді Айзенкота, колишнього військового командувача – загинув у Газі. Ні, не Ізраїль у нас, точно ні.
Людмила Пустельник, Global Village Home
Comments