“Жителі цього міста, що на Тернопільщині, мають свій невигойний Чорнобиль – це масакра в’язнів у місцевій тюрмі в липні 1941 року, де від рук садистів з нквд загинули у невимовних муках сотні людей”.
6 липня, трагічна дата: цього дня 1941го німці відкрили ворота Чортківської в’язниці. Тут протягом 1939-41 рр. російські загарбники закатували понад 2000 галичан і буковинців, їх звозили з кількох областей. Точна кількість жертв невідома, а скорботного літа початку Другої світової в катівні знайшли рештки сотень осіб. Так 82 роки тому мешканці українського Заходу познайомилися з русміром на своїй землі, який не змінився і в ХХІ сторіччі. Нижче – уривок з документальної книги “Бенкет сатани” чортківського краєзнавця Андрія Базалінського:
“Я перевертаю покалічені до невпізнання трупи не для втіхи, а щоб показати без прикрас рідну історію. Ось яку розповідь довелося почути: “Я увійшла у підвал. А там – велике приміщення з цементованою долівкою. І лежали – хто як упав – мертвяки. Можливо, їх зібрали туди з різних камер і постріляли? Знаходилися там чоловіки і жінки, більше жінок. Одні – роздягнені, інші – в одежі. Видно, нетутешні, бо мали на собі кожушки – такі, як гуцули носять. Розглянути їх було трудно, тому що товпився народ, та побачила я, стоячи на сходах: в одного мужчини колючий дріт тягнувся, вибачте, від перев’язаного дітородного органу до голови. А жінки у той момент почали гукати: “Гляньте, гляньте, он в молодої дівчини пляшка забита в статевому органі!” Я не могла довго дивитися. Ті трупи були окривавлені, в неприродних позах…” (Марія Яхницька, жителька Чорткова).
Ольга Грабова-Юрчинська, дружина повітового провідника ОУН Юрія Юрчинського прийшла до цього страшного місця шукати тіло чоловіка. Вона так його і не знайшла, та на все життя залишилися в пам’яті жахливі спомини: “В підвальному коридорі ми зайшли в одне з приміщень з лівої сторони. Там побачили мертвих. Пригадую їх, як зараз – 7-8 осіб. Мужчини. Одягнуті у тюремну одежу. Один – опертий до стіни, інший перекинутий, ще інший – в якомусь іншому положенні. Я помітила, що на голові, у тих місцях, де хрящі, плоть повідпадала. Чому? Посередині знаходився металевий бак, від якого відходили труби, завтовшки як рука, або товстіші. Тими трубами надходила пара і виїдала плоть. Під очима задушених парою – мішечки. Вух не було – геть повідпадали, бо там – хрящики, і те ж саме з носом…”.
В коридорі, на першому поверсі, відвідувачі звернули увагу на свіжозаштукатурену ділянку стіни. Придивилися, і виявили, що то замуровані двері до приміщення. Розповідає мешканець Чорткова Шарун Богдан Іванович: “Тільки-но перед моїм приходом почали роздовблювати одну із стін коридору. Здається, то було на одному із поверхів. Вже продовбали досить широкий отвір у свіжомурованій цегляній кладці і крізь неї видно було людські ноги…”.
Продовжить Саварин Роман Євстахович, також житель Чорткова: “Коли пробили діру в стіні, звідти вдарив у ніс страшний сопух – там були живцем замуровані люди. Попереду були в стоячому положенні, з середини зробилася яма. То була кутова камера, ніби зліва”. Обидва очевидці – на той час, коли відбувалося описане – малолітні хлопчаки – більше нічого додати не могли. Роман глянув і утік, а Богдана та інших дітей розпорядився випровадити чоловік із синьо-жовтою опаскою – за порядком, на той момент, вже слідкувала українська поліція.
Про замурованих живцем людей згадують й інші свідки. “Як почали мертвяків забирати – а вони розпухли і позлипались – то аж чвакало” , – ця деталь запам’яталася .Романові Виннику, родом їз с.Черкавщини – йому тоді сповнилося 11 років. Цьому свідкові запам̕яталося ще й інше:
“Ми піднялися на другий поверх. До стін були прибиті жінки. Не пам’ятаю, чи безпосередньо до стіни, чи в інший спосіб .. Пам’ятаю якісь дошки…Одне слово – висіли жінки розп’яті, зовсім голі. Груди були вирізані, очі виколоті. Підійшов німець щось сфотографувати, побачив нас, дітей і накричав: “Век, кіндер! Век!”. Ось в такому ще варіанті зіткнулись ми з біблейським сюжетом, втілюваним у практику більшовицькими людинозвірами в чортківській в’язниці півсотні літ назад.
Бандура Петро Іванович із с. Скородинці: “А ще там були ножиці. Звичайні ножиці, подібні до кравецьких, одна різниця та, що криві. Хтось із людей зайшов і каже: “От цими ножицями язики витинали”. Я ще, пам’ятаю, поцікавився: “Як то можливо в людини язик витяти?” А мені відповіли: ” Дуже просто: підвішують людину за кліпки (лобні кості – А.Б.,) на спеціальні гаки. Тіло людини – в повітрі, язик у підвішеного опускається, і тоді його відрізають”.
Хтось, аби скоротити собі дорогу в інший кінець подвір’я, пройшовся по квітах і незвична пухлість ґрунту видалася йому підозрілою. Вже наступного, 7-го липня інтенсивно велися розкопки численних жертв екзекуцій на подвір’ї в’язниці. Протяжність розкопаних траншей вимірювалася десятками метрів, а дехто запевняє, що й сотнями. Не будемо видумувати і перебільшувати там, де є великі розходження.
Достовірніше уявлення сучасник отримає знову ж таки з друкованого джерела («Тризуб», ?.08.1941р.):“Приведені до праці євреї з міста стали під вартою розкопувати величезне подвір’я (3/4 гектара) і добувати з землі дальших трупів. Так, у короткому часі, все тюремне подвір’я було викладено тілами нещасних українських в’язнів. При викопуванні тіл показалося, що як одна верства була доповнена, то енкаведисти посипали їх сіллю, присипали землею і – накладали другу верству, потім і третю, бо трупи лежали в землі у трьох шарах. А над ними звалкували землю, щоб не було нічого пізнати, і зверху посадили… квіти. Чи не большевицька культура?“ (Там же).
Приблизно двадцятисантиметровий шар грунту відділяв тіла від поверхні землі. Три довгих траншеї тягнулися через усе подвір’я. “Євреї руками розгрібали землю, аби не зачепити лопатою людські тіла. Німці стояли над ними. А люди заглядали за останками рідних. Чиясь сердешна мати гірко плакала і промовляла в розпачі: “Боже! Як замордували мою дитину! Як замордували!” (Заболотна М.В.).
Зверху тіла ще не були розкладені до останньої степені, тож декому вдалося впізнати рідних. Зрештою, взагалі, легше було впізнати по одежі, аніж по обличчю, тим більше, що трупи були змасакровані фізичним насильством. “У жінок були повирізувані груди… Одні мали в дітородних органах запхані пляшки, іншим повбивали кілки… Поламані руки, повідрізувані вуха, носи, язики. Руки поскручувані дротом – в кого ззаду, в кого – спереду” (Джумага Б.Д.). “У декого із замучених дріт був пересилений через щоки, інші мали різні вирізки на тілах, здерту шкіру…” (Андрій Микуляк).
Ще одна очевидиця доповнює: “Пам’ятаю повиколювані очі, рот розірваний аж до вух, понівечені нігті. Нігтів спечених було дуже багато. Напевно, їм пхали під нігті розжарені шпильки, люди звертали на це увагу. А в хлопців я бачила випечені тризуби на грудях. Навіть пам’ятаю, що неоднаково виразно у всіх випечено. Була страшна жара і довкола роїлися великі зелені мухи” (Олійник Галина Федорівна).
Серед загиблих у страшних муках знайшли понівечене тіло молодої дівчини. Нелюди жорстоко поглумилися над нею – з її грудей стримів простромлений наскрізь колючий дріт. В Олі Блищакової, що саме була при тому, вирвався зойк жаху: “Ай, Надя Юрчинська!”, і той скрик підхопив численний натовп. Надія Юрчинська (на фото вище - ред.), дочка чортківського адвоката Остапа Юрчинського, була провідницею ОУН, але українська людність знала її як винятково активну громадську діячку. Впізнали її по неповторно довгих, золотисто- русявих косах, таких не було ні в кого”…
Андрій Базалінський, м. Чортків
Comments