Файне мiсто Пiттсбург

Пiттсбург, або ж Steel City (“сталеве мiсто” – його друга назва) – дав свiтовi Бруклiнський мiст та споруду Емпайр Стейт, художника Ендi Ворхола (нащадка українських емiгрантiв), актора Джiна Келлi та “cмайлика” – того самого, без якого сьогоднi не обходяться електроннi листи друзям. Також речi цiлком прозаїчнi, але без яких годi уявити сучасне життя – як-от кетчуп “Heintz” i кришку для бляшанки з кiльцем, що можна вiдкрити без ножа й одним пальцем.

Авторовi же цих рядкiв Пiттсбург подарував кiлька незабутнiх iстoрiй – зaте таких, якi запам’ятовуються на все життя.

Icторiя перша була курйозною й зворушливою водночас. Трапилася другого дня мого перебування в “сталевому мiстi”. Я помилково вийшла не на тiй автобуснiй зупинцi i звернулася за пiдказкою до полiцейського, його автiвка cаме чергувала. Вiн замислився: “Чув про таку вулицю, але де точно – не знаю.” “Мусить бути поруч,” – наполягала я – “Друзi казали, це в цьому районi”. Полiсмен щось довго з’ясовував по рацiї, нарештi повiдомив – твоя Грiн-стрiт – звiдси далеченько, сама навряд чи доберешся, зараз тобi провiдника знайду – i “пiрнув” у натовп перехожих, щоб повернутися за хвилину.

Провiдником зголосився приязний пенсiонер-китаєць. Дiдуся звали Лi, вiн першим дiлом подарував менi проїзного квитка (“Бери, бери, у мене зайвий був, нема куди подiти, а так пропаде”), написав на папiрцi свого телефона (якщо знову загублюся), розказав, що в такому-то кiно-театрi по вiвторках – шалена знижка, але якщо прийти за пiвгодини до сеансу з бiльшою групою, то можна взагалi за копiйки. А Лi знає компанiю порядної китайської молодi, завтра вас познайомлю, ти ж прийдеш, правда? До речi, поруч з тим кiно-театром – дуже класний ресторан, недорогий, а порцiї – ого-го! Адже ти напевне любиш китайську кухню, хiба ж її можна не любити? Ага, поки не забув, там-то завтра – розпродаж крамницi вечiрнього вбрання, вони закриваються, дуууже пристойнi речi можна…

“Та менi би додому спершу,” – насмiлилася нагадати я, трохи ошелешена красномовством Лi. “За це не хвилюйся, я Пiттсбург знаю краще, нiж рiдний Шанхай, тут вже сорок рокiв живу. Ось зараз сядемо на цей автобус, i скоро будеш на мiсцi. Ти ж у нас ще не бувала, нi? В Шанхаї, себто. Якщо раптом зберешся туди…”.

Ми змiнили кiлька автобусiв, минула майже година. За вiкном миготiли краєвиди, геть менi незнайомi, а сумнiв, що рухаємося в потрiбному менi напрямку, рiшуче перерiс у впевненiсть, що як у пiснi Тараса Петриненка – “вiрним курсом завжди, та весь час не туди”. Але спробуй поясни це пiтзбургзському шанхайцевi! Чиї ентузiазм i бажання допомогти могли змагатися хiба-що з його ж швидкiстю виголошуваного за секунду обсягу корисної iнформацiї. Тож коли Лi, десять разiв вибачившись, сказав, що на наступнiй мусить вийти, я була йому щиро вдячна. Перед тим, як попрощатися, новий знайомий поговорив з водiєм – так i так, довези цю пасажирку пiд самий її будинок, тобi ж це по дорозi до авто-парку.

Пiсля чого вже я попросила водiя – вези мене, друже, до найближчого полiцейського вiддiлка, хай допомагають. Бо не моя це вулиця i мого будинку тут бути не може. “Як це – не твоя?” – здивувався вiн. – “Ми ж потрiбною тобi Грiнвуд їдемо!”. Якби ж то… Мiж “Грiн” та “Грiнвуд” – лише три лiтери рiзницi, зате –багато миль. Годi знати, хто не так назву почув – полiсмен, який щиро хотiв менi допомогти, чи Лi, котрий ще щирiше?

…У вiддiлку, щойно переступила порiг, чергова офiцер – ясновидиця? – не чекаючи, поки поясню причину свого вiзиту, сказала: “Ти загубилася, хочеш додому? Он там телефон, дзвони”.

Вже потiм, з друзями, що приїхали за мною через годину – a Грiн-вулиця була на протилежному кiнцi мiста – ми всю дорогу назад реготали з моєї пригоди.

“Зате тепер ти знаєш, що це таке – “убивча гостиннiсть” (killing hospitability) “по-пiттсбургзьськи,” – пiдсумувала Дженнiфер, в чиєму помешканнi я зупинилася. “Недарма кажуть, що в нас майже офiцiйно – найгостиннiше мiсто Америки”.

Гостинне до новаторства – також. Пiттсбурговi належить цiла низка першостей у найрiзноманiтнiших галузях, i чи не кожному з цих досягнень судилося якщо не змiнити iсторiю, то, принаймнi, дуже на неї вплинути. Як, наприклад, винаходовi вaкцини вiд полiомiєлiту – в однойменному мiсцевому унiверситетi, доктором Джонасом Салком в 1953-му. Або “чортового колеса” в 1892-му Джоном Вашингтоном Гейлом – 264-х футiв заввишки, на ньому розмiщувалися понад 2000 пасажирiв. Або ж вiдкриття найпершого у свiтi кiно-театру – Гаррi Девiсом у 1905-му, по вулицi Смiтфiлд. Чи запальнички “Zippo” Джорджем Блейсделлом в 1932-му. Чи тепер знаменитого “смайлика” – вченим Скоттом Феллманом з унiверситету Карнегi Меллон в 1982-му.

Список стовiдсотково пiттсбургзьських “знахiдок” налiчує добрих кiлька десяткiв, але найбiльше тут пишаються виробництвом залiза – саме мiсцевому завдячує своїм монументальним мереживом Бруклiнський мiст. Та не лише вiн – мiст Джорджа Вашингтона у Форт Лi в Нью-Джерсi, хмарочоси будiвель Крайслер та Емпайр Стейт, ворота Панамського каналу та ще безлiч iнших об’єктiв, не настiльки вiдомих.

Як гартувалася пiттсбургзьська сталь – iсторiя складна. Металургiйна промисловiсть приваблювала мiгрантiв звiдусiль. За роботу, хоч i каторжну, небезпечну i буквально пекельної температури, платили добре. Але розплачувалися за неї усi мешканцi – постiйним сiрим cмогом i пилюкою. Були часи, коли Пiттсбург називали “туманним мiстом”, i не було в тiй назвi жодної романтики. Так тяглося, нi багато, нi мало – майже сотню рокiв. Поки в 1980-му не сталася криза, i виробництво сталi припинили. Залишивши безробiтними тисячi працiвникiв. Та нема лиха без добра – мiстяни вiдтодi буквально зiтхнули з полегкiстю. А енергiю спрямували в освiту та науку, i сьогоднi Пiттсбург – рiвноправний серед iнших iновацiйних центрiв Америки.

Та починалося все добрих три сотнi рокiв тому – коли на землi, яким судилося стати мегаполiсом, прибули першi європейськi купцi – ще в 1710-му. Близькiсть рiчок Мононгаела та Мiссiсiпi обiцяли можливостi для прибуткiв, тож тридцять рокiв по тому перша мiсцева (хоч справедливiше – англiйська) компанiя “Огайо” взялася за спорудження 130-кiлометрового шляху – вiд Кумберленда в Мерiлендi до Мононгаели. Не бозна-як успiшно, щоправда, бо корiнним мешканцям з племен делаварiв та iрокезiв те будiвництво, зрозумiло, не подобалося, i вони йому перешкоджали усiма способами.

Тим часом, новою територiєю зацiкавилися французи, що просувалися все далi вглиб долини Огайо. Попросити їх звiдти вiдправили тодi не надто вiдомого майора Джорджа Вашингтона, той привiз листа вiд губернатора Вiрджинiї. Французи з посланцем випили вина, прийняли тепло, але пiти геть, тим не менш, вiдмовилися.

Подальшому з’ясуванню стосункiв за Пiттсбург, якого тодi ще не iснувало навiть на паперi, судилося стати збройним, а пограничним сутичкам мiж оборонцями британських та французьких фортiв – зробити свiй кривавий внесок у тривалу вiйну двох європейських iмперiй. Iсторiя та, куди не кинь, була ганебною для всiх учасникiв, бо вояки обидвох тогочасних супер-держав змагалися за те, що їм нiколи не належало. А справжнiх власникiв земель, що жили на них споконвiку, не лише не питали, але й зробили заручниками конфлiкту.

Спочатку, не без пiдбурювань з табору англiйцiв, точилася семирiчна вiйна мiж французами та iндiанцями. Вiдтак частина племен пристала на французький бiк, за що поплатилися вирiзаними до ноги селами Шоунi та Ленапi – руками британцiв. A далi, в 1758-му, була битва за французький форт Дюкесн, що остаточно потрапив пiд британський контроль внаслiдок виснажливих боїв. Генерал Форбс, захопивши Дюкесн, спалив його дощенту, а на тому мiсцi наказав спорудити новий, назвавши “форт Пiтт” – на честь державного секретаря Британiї Вiльяма Пiтта Старшого. Поселення, що мiж рiчками, назвали “Пiттсборо”. Невдовзi пiсля того було пiдписано Паризьку угоду, Францiя визнала свою поразку i залишила територiї на схiд вiд Мiссiсiпi. А мiсто Пiттсбург розпочало вiдлiк власної iсторiї. Вже в 1761-му, згiдно з переписом, нове поселення могло похвалитися 322-ма мешканцями i 104-ма будинками.

Точнiше, спочатку то було, все ж таки, Пiттсборо – на кшталт шотландської вимови населених пунктiв, “Едiнбера” чи “Пiттсбера” – данина походженню генерала Форбса. З роками все частiше вживали нiмецький суфiкс “бург”. Правопис назви англiйською теж вiдрiзнявся вiд сучасного – з лiтерою “h” в кiнцi. Лише в 1890-му Рада Географiчних назв США остаточно узаконила сучасний правопис – Pittsburg.

Пiттсбургзьке виробництво розпочалося з човнiв. А невдовзi, вже в 1787-му, городяни мали свою Академiю, що їй згодом судилося стати Унiверситетом Пiттзбурга. Його першими студентами стали нащадки британцiв, шотландцiв, iрландцiв та нiмцiв – тих самих, яким ще недавно доводилося тримати оборону проти войовничих iндiанських племен, тi не раз вiдтак намагалися повернути собi вiдвойовану в них землю.

З праправнуком тих та iнших менi довелося поспiлкуватися, а завдячувати знайомством, вже традицiйно – пiттсбурзькому автобусовi.

Мешканець Пiттсбургського зоопарку

Отже, їду брати участь в науковiй конференцiї, питаю водiя, де маю вийти. Не чекаючи, поки той вiдповiсть, “гiдом” зголошується бути хлопець-мулат: вiн теж там виходить, покаже дорогу. Потiм, без жодних преамбул, дiстає чималий стос фотографiй i показує себе на кожнiй: “Ось тут ми поблизу Кабула стояли. Це наша бригада пiсля Кундуза. Там, злiва, бачиш, бiлявого такого? Його потiм поранили серйозно, комiсували. А он той просто одного разу не повернувся”.

На всiх фото Елберт – так звати молодого ветерана афганської кампанiї – має усмiхнений вигляд, але погляд все одно залишається серйозним, навiть напруженим. Я, трохи спантеличена несподiваним поворотом, не вигадую нiчого розумнiшого, як спитати: “Cтрашно, мабуть, було?”. “Було”, – погоджується Елберт. – “Але я завжди так гадав: моїм давнiм предкам, першим бiлим поселенцям по материнiй лiнiї, теж доводилося колись нелегко, проте вони вистояли. Я себе переконував, що теж зможу. А пращури з батькового боку, кажуть, були з iрокезiв, з бiлими билися. Вже потiм хтось з них взяв собi за жiнку темношкiру, чиюсь колишню рабиню, мою прапрапрабабусю. Тобто, усiм їм, кожному з них, нiколи не було легко. Чому ж мало бути менi?”.

Я знову не знала, що заперечити цiй химернiй логiцi напевне скалiченого вiйною хлопця – рокiв 25-ти на вигляд, не бiльше – якому просто треба було виговоритися. Все одно, кому, чи про що – Афган або iсторiю свого роду. Просто, щоб його слухали. Тож, aби якось заповнити незручну паузу, спитала: “Як же тебе мама вiдпустила?” – “Звiсно, не хотiла спочатку. Але я пояснив, вона, врештi, зрозумiла й погодилася – що їду її захищати”. – “Вiд кого? В Афганiстанi?!” – “Розумiєш, ми там вiдстоювали демократiю, за всiх мам воювали… Моя мама насамкiнець сказала: “Добре, вiдпускаю”. Ага, ось наша зупинка, виходимо”. Елберт так само швидко, як ото щойно видобув з торби, ховає до неї свої фото.

Ми прощаємося, а мене того дня ще довго не полишає думка про те, наскiльки цинiчною буває iсторiя зi своєю безжальною iронiєю: це ж уже не вперше хлопець iндiанського походження став заручником чужого конфлiкту. I не має значення, що сприймає його, як “рiдного”: бо на те й безглуздя будь-якої вiйни, щоб завжди апелювати до чужого, як свого власного.

Мерилiн iменi Ворхола

Про те ж саме думалося трохи згодом, у залах музею Ендi Ворхола. “Cервус, пане Вархола!” – як спiвав ще один Тарас, Чубай – вiтаю з дежа-вю, панi Iсторiє! Aдже Вархолiв рiд, намагаючись, серед iншого, уникнути й заручництва глобальних бiйок Старого Свiту та подавшись за кращою долею за океан, всього через кiлька поколiнь все одно вибухнув вiйною. Тiєю, що традицiям й усталеностi, а також безкомпромiсним викликом – з яких був зiтканий генiй мульти-медiйного та поп-арту, Ендi Ворхол.

Тож у величезнiй, на пiвстiни, та ядучо-яскравих кольорiв Мерилiн, бачилася менi не лише зведена вовишнi богиня кiно-екрану, а й неприхована насмiшка її творця над усiм тим, з чим воювати варто, та не завжди хочеться – лицемiрством повсякдення. Яким, до речi, так зручно виправдовувати вiйни справжнi, зi смертями й скалiченими долями. Кому знати про це краще, як не митцевi, народженому у Сталевому Мiстi? Що “годувало” металом не лише мирнi будови, але й вiйськову промисловiсть.

I серед друзiв якого був i легендарний гурт “The Doors”. Тавруючи вiйну, хлопцi у своїх пiснях не церемонилися з сильними свiту цього. А лiдеровi команди, Джимовi Моррiсону, завдяки Ворхолу судилося стати першим промоутером української вишиванки серед рокерiв – бо нашу сорочку з вiзерунками йому подарував саме Ендi-Андрiй.

“Український слiд” в той мiй приїзд до Пiттсбурга зустрiвся ще раз. Коли стояла в черзi у якiйсь забiгайлiвцi за типово пiттзбургським смаколиком – сендвiчем вiд “Primanti Brother”. Тим самим, що входить до перелiку гастрономiчних цiкавинок, що “обов’язково варто скуштувати в нашому мiстi”. Розговорилася про те, про се зi студенткою-афро-американкою поруч. Почувши про мою країну, вона запитала нашою державною: “Як твої справи? Все гаразд?” Цими та ще кiлькома фразами словниковий запас Талiшi – так звати – наразi й обмежувався. Але вона була рiшуче налаштована заговорити вже через рiк, недарма ж вiдвiдувала заняття лiтньої програми з вивчення української в унiверситетi Пiттсбурга. А навiщо воно Талiшi? Та у вiдповiдь здивувалася: “Як навiщо? У вас же така велика країна, бiльша вiд Францiї, добре знати її мову. А французьку я й так знаю, у мене в родинi нею говорять”.

Аргумент був справдi “залiзним” – на те й “сталеве мiсто”.

Що ще варто побачити в Пiттсбурзi?

1.“Консерваторiя Фiппса” – це зовсiм не музичний заклад, а унiкальний ботанiчний сад пiд склом, з орхiдеями та iншою екзотикою, якою можна милуватися цiлий рiк. Адреса: Schenley Park, Pittsburgh.

2.Район Стрiп. Ранiше – понуро промислова територiя, сьогоднi – головна туристична принада з безлiччю цiкавих крамничок, ресторанiв чи концертiв просто неба. Сайт: www.neighborsinthestrip.com

3.Зоопарк Пiттсбурга. Умови утримання тварин максимально наближенi до їхнього природного середовища. Адреса: 7370 Baker Street, Pittsburgh.