Його пережила родина мого батька.
“Еваюкуватися не можна залишитися” – дилему, сьогодні трагічно знайому мільйонам українців, 75 років тому вирішував мій дід, Едвард Пустельник.
Покійний тато – це з його розповідей – тоді ще зовсім малий, для нього майбутня подорож в невідомість – весела пригода. Не те, що дорослим. Але вже відплакали, наобіймалися на прощання. Прабабуся з прадідом в стонадцяте наказали татові слухати тата з мамою і “нікуда самому не лазити, бо ти урвитель добрий!”; вручили доньці клунок з їжею на дорогу. Тоді в них ще була їжа.
Скрині з домашнім скарбом давно повантажені на фіру. Запряжені коні терпляче пережовують сіно. Флегматично курить сусід, він повинен везти родину “до колєї” на потяг до Польщі. У товарному вагоні “по великому блату” (за хабара) Пустельникам зарезервовано куток під їхнє добро. І їдуть вони не зовсім у нікуди, бо десь під Вроцлавом є якась родина, в них можна перебути перший час... І не зовсім порівнювана їхня біда з тією, від якої втікали українці з Бучі, Маріуполя, Херсона в 2022му. Бо в моїх, що пережили Другу Світову, більше не стріляють. Чи наразі не. Та головне – у них ще є вибір, їм не командують або їхати, або... Теж наразі не. А зважуються на світ за очі, бо вже надто добре знають, що таке москалі. “До нас надовго припхалися, але в Польщі їх ніби менше, нє?”. То, може, буде легше?... Логіка вимушеного переселення.
Всі чекають діда, він за чимось пішов до хати, хоч навіть його малий син, розуміє, що Едвард просто тягне час. Його драма відіграна за кілька днів перед тим. Обійшов усе на обійсті, постояв біля кожного каменя. Найболісніше було в саду – великому, доглянутому, кращому на селі, сімейна гордість. Там кожна яблуня, сливка, вишня, грушка і т.д. дбайливо підфарбована вапном дідовими руками.Стежки між деревами охайно розчищені, підсипані піском. На прорідженому минулої осені малиннику вже зав’язь нових ягід, а виноградник вистрелив свіжою лозою. Буде з чого робити домашнє вино в серпні. Та ні, бо не буде кому зривати грона.
Все, вже вийшов з дому, сів до родини на воза, рушили. Але недалеко заїхали – дід раптом зупинив транспорт і сказав категорично, що ні, залишаємося вдома, не треба нам тої Польщі. Будь, що буде.
Тоді він ще не знав, що буде. Спочатку прийшли забрати худобу, всю. Коней і корів, які раніше належали селянам, погнали до сяк-так збитого хліва у колгоспі й залишили там, прив’язаними, без жодного догляду. Днями, тижнями. Тварини ревли, конаючи від голоду й спраги, було чутно на все село. За самогон чи інший "подарунок" колгоспний сторож часом дозволяв колишнім господарям погодувати, почистити від налиплої грязюки. Це треба було робити вночі, щоб не бачило колгоспне начальство і не стукнуло владі на "куркулів".
Все одно хтось доніс, що "експлуататори". Бо дід, тесля від Бога, робив на замовлення меблі, вози, віртуозно різьблені скриньки. Бренд "від Пустельника" знали скрізь в Галичині. Аби дав собі з тим спокій, "совєти" розвалили майстерню, забрали інструменти. Потім ще й клуню зруйнували – більше двох будівель на одному подвір’ї було "неположено" з точки зору класової "справедливості". Дід відтоді й справді інтерес до творчості втратив, своє ремесло закинув.
А далека мандрівка родині таки “засвітила”, і місце в “товарняку” виділили – без жодних хабарів, але й без речей, бо до Сибіру. Все одно вважалися надто заможними, навіть після всього. Уникнути фатальної долі допомогла любов до моєї бабусі Марії, нерозділена. Чи то голова сільради, чи ще хтось з сільського начальства – зараз годі знати – замолоду до неї залицявся, але отримав гарбуза. Бабуся віддала перевагу Едвардові. Той інший чоловік у коханні виявився шляхетним: коли в сільраді енкаведисти затверджували списки людей на виселення, прізвище Пустельників викреслив. “Які з них куркулі? Пролетарі вже давно”, – пояснив.
Дуже скоро всі у Вигнанці – селі, де жили – стали злидарями-пролетарями. Рейди офіційних державних злодюг ходили “ізимать ізлішкі”, вигрібали з комор усе, запаси на зиму теж. Або “прийде тако сволота до хати, подивиться – в баняку на вогні зупа булькає. То воно тобі або баняк переверне, або туди нафти наляє – і роби, що хочеш. Або як знайде півмішка збіжжя – гноївки вкине. Тільки би в тебе нічо не лишилося”, – згадувала про ті часи бабуся.
Почався голод. Не настільки моторошний, як на Сході України в тридцятих, бо можна було вибратися до міста і спробувати виміняти вцілілі коштовні речі на якийсь харч. Колективізація в Галичині тільки набирала оберти. Але все одно життя відтак ділили на “до” і “після”. І передавали один одному, як талісман, історії чийогось чудесного спасіння. Як-от, що в ближчому селі “малий собі з дітваками бавився, вдома не був. Надвечір прийшов, а там пусто – тата з мамов забрали, і їсти нічо нема. Тіко на стриху за комином висів мішок з вівсом, москалі не знайшли. На тім вівсі і на подорожнику протримався пару тижнів, а потім його цьотка до себе забрала”.
Для татової родини щасливим талісманом стала коза. Втекла з двору ще до того, коли приходили забирати решту худоби. В її молоці варили лободу чи інший їстівний бур’ян, на тому й протрималися. Коли темніло, крадькома, щоб не бачили сусіди, ходили до викопаної в землі пивниці в саду – здаля виглядало на звичайний пагорб серед дерев, “асвабадітєлі” не здогадалися зайти. Під завбачливо насипаною купою мотлоху зберігали сякі-такі овочі.
Моїм вдалося пережити голод 1946-1947го, ніхто в родині тоді не помер. Як і решта інших, той був штучно створений російсько-радянськими окупантами. Урожай в ті роки був високим, але його вивозили на продаж до Румунії, Чехословаччини і, звичайно, різних регіонів росії. Тоді втратили життя півтора мільйона українців, а ще 1 млн. 154 тисячі захворіли на дистрофію від постійного недоїдання. З них понад 77% складали мешканці сіл, більшість померли – цифри з довідки українського Інституту Голодомору.
...Тато не раз запитував діда, чому відмовився виїхати, коли ще можна було. Той все відмахувався – колись розтлумачу, мовляв. Але так і не сказав. Тато дійшов до причини сам, розповідав уже мені: “Тут усе своє. Це кинути – понад людські сили. Надто, коли стільки праці вкладено”.
Логіка тих, хто знають, де належить поставити кому в реченні “Евакуюватися не можна, залишитися”.
Людмила Пустельник, Global Village Home
Фото: https://galinfo.com.ua/
Comments