Пілотеса Аня, яка знає 5 мов. У 18!

Вона належить до людей, яких називають геніальними. Ніжна, по-дитинному скромна, могла обрати будь-яку професію і була б у ній кращою. Але українка з Чернівців мріяла про літаки, з дитинства приміряла крила, щоб одного дня піднятись в небо. У це важко повірити, але у свої 18 Анна Атодиресе має диплом Гарвардського університету, знає 5 мов і здобуває в авіаційному університеті м. Кошице (Словаччина) професію пілотеси. Також вчиться у льотній школі і вже самостійно літає на невеликих літаках. Вона єдина на Буковині жінка, яка підкорила небо.

- Аню, чому небо?

- Ще з молодших класів я любила під час уроків на нього дивитись. Роздумувала, як людство створило літаки. Як змогло підняти їх на висоту. Водити машину на землі – окей, не проблема. Але як примусити залізяку літати? Щоб зрозуміти це, багато читала, чимало дізналась і згодом відчула, що мене ця тема затягує, що я хочу стати пілотесою. Мрія побачити землю з висоти, де б я сама сиділа за штурвалом, не давала мені спокою.

А взагалі я з маленької любила спостерігати за хмарками, ставало тепліше на душі. Помічала, якщо часто дивитись униз, то настрій поганий, якщо вгору – то гарний. Тому я все життя дивлюсь на небо. Це місце моєї енергії.

- Що сказали батьки, дізнавшись про твої плани?

- А ніхто нічого не знав. Жодна людина. Я собі мріяла, та й усе. У школі добре вчилася, росла творчою дитиною. У мене майже вся родина – музиканти. Мама грає на скрипці, дід – на акордеоні, я – на фортепіано. Маємо непогані голоси, любимо співати. Я закінчила музичну школу.

З дитсадка – бальні танці, аби була правильна постава в дитини, і вона вміла гарно рухатись. Так мама вважала. Я ж не просто танцювала, а рвала паркет під собою, щоб усі медалі були моїми.

А ще в школі я дуже любила створювати інсценізації українських творів – маю понад сто різних сценаріїв. У режисурі себе пробувала. Шість років вела на телебаченні дитячу програму. У старших класах займалась волонтерством, була депутаткою молодіжного парламенту при міськраді, послом європейської молоді в Україні за програми EU NEIGHBOURS Еast, членом міжнародної авіаційної організації Women in Aviation Internationa. Мама з татом й подумати не могли, що мене занесе за хмари. Готували мене до творчої професії.

- Розкажи більше про досвід роботи на телеканалі.

- Я з дитинства була дуже балакуча, любила багато говорити, про все розпитувати, росла така собі "язиката Хвеська", як сама себе називала (сміється). Ото мама одного разу й каже: “Потрібно цю Аню кудись віддати…”, і мене в молодших класах повели на кастинг телеведучої. Пройшла його без проблем. Мала навіть власну передачу “Буковинчики-веселинчики”. Моїм наставником була класна людина, журналіст Валентина Боднар. Вона навчила як триматись у кадрі, правильно взаємодіяти з людьми, які мовні засоби використовувати, щоб слово звучало влучно. Мені навіть доводилося брати інтерв’ю у відомих людей краю. Я круто прокачала свої комунікаційні навички на телебаченні.

- Якось в цей творчий колорит не дуже вписується те, чим зараз займаєшся…

- Все, про що досі розповідала, було моїм хобі, світом, який допомагав розвивати і шліфувати себе. Поза тим у школі було серйозне навчання, я штурмувала фізику, математику, інші серйозні предмети, брала участь в олімпіадах і мріяла про небо. У старших класах потрібно було чітко визначитись, як і куди мені йти. В Україні здобути професію пілотеси коштує дорого. Крім того, мені хотілось вчитись за кордоном. Я пошукала в Інтернеті і знайшла навчальний заклад у Словаччині, місто Кошице. Це технічний університет, авіаційний факультет, навчання безкоштовне. Написала листа, дізналась що вимагають для вступу. Найперше, як з’ясувалось, – мова. Потрібно було негайно вчити ще одну, словацьку.

- Ти добре знаєш англійську. Цього не досить було для вступу та навчання у Кошице?

- Загалом знаю 5 мов – ріднy українську, російську, англійську, китайську, а тепер ще й словацьку. Останню мені довелося вчити буквально з коліс. Тобто, почала, фактично, вже вступивши до Кошицького університету. Був потрібен рік часу, щоб я могла на рівні вимог володіти словацькою.

Щодо китайської, то це моя солодка мрія з дитинства. Завжди хотіла поїхати до Китаю, на власні очі побачити його культуру. Намагалась зрозуміти їхні ієрогліфи, де закладено глибоку життєву філософію. Щоб відчути цілий народ, потрібно знати його мову. Я два роки навчалась у людини з Китаю, китайську знаю на рівні А-2, тобто вільно можу підтримувати розмову.

А ось англійською серйозно займалась змалку, у мене високий рівень знань. Тут, у Кошице, навіть даю онлайн уроки англійської українським дітям, заробляю собі на навчання. Мої учні дуже задоволені, мені пишуть батьки і запитують: як вам вдається так зацікавити дітей? У мене своя методика, не схожа на шкільну. Я б докорінно змінила систему освіти в українських школах, але то інша тема. Саме високий рівень англійської допоміг мені вступити до Гарвардського університету і отримати диплом. Так, не дивуйтесь, між школою та вступом до Кошице я рік навчалась за скороченою програмою у дуже престижному виші. Вивчала загальну навігацію. Тож тепер з гордістю можу сказати: “Я навчалася у Гарварді…”.

- Чи маєш певні правила продуктивності? Як усе встигаєш?

- Сама дивуюсь. Шкодую, що доба має лише 24 години, а не 48. Бо з навчанням у Словаччині навантажень не поменшало. В університеті потрібно добре засвоїти базові предмети з авіаційної справи. За це літо я склала 13 іспитів. Та найголовніші зараз для мене навчальні польоти у льотній школі. Теорія – 100 годин, польоти – 45. Тобто, для того, щоб отримати початкову ліцензію, я повинна самостійно налітати 45 годин. Тут я теорію поєдную із практикою. Займаюся спортом, бо треба себе тримати у формі. Малюю. Читаю. Люблю випікати, взагалі, люблю дуже кухню. У Чернівцях я стажувалась в престижному ресторані своєї родички. Мої торти замовляли відомі зірки шоу-бізу та мої і батьків знайомі. Отож інколи й тут собі можу дозволити спекти щось смачненьке.

- Як, все ж, відреагували батьки, дізнавшись що ти вирішила навчатись у Європі на пілотесу?

- Тато підтримав відразу: “Аню, це твоє”. Я в тата, така сама екстремалка, як він. Мама була шокована весь час казала: “Ти ж така тендітна, це складно. Може, на архітектора, бо добре малюєш? A, може, на міжнародні відносини?...”. Але я вперта. Я хотіла літати.

- Розкажи про перший самостійний політ. Не розчарував?

- Навпаки! Небо утвердило у вірі, що зробила правильний вибір! Перші польоти були з інструктором, який навчав тонкощів. Через цю практику кожен проходить. Після того, як інструктори бачать, що ми готові до самостійного польоту, новоспечених пілотів і пілотес відпускають, як пташечок, у небо. У нас це називається соло-політ. Боже, яке це було хвилювання, не можу передати! Я засинала і думала: “Завтра ти, Аню, піднімаєш у небо літак. Сама. Без інструктора. Вся відповідальність лежить на тобі…”. Коли я злетіла на висоту, відчула таку ейфорію, як ніколи . Мене розпирало від щастя, що я це змогла, що досягла того, про що мріяла з дитинства. Я пишалась собою, як ніколи. Мій перший самостійний у житті політ пройшов успішно. Мене навіть похвалили.

- Вдома знали про це?

- Так. Мама була вдома, молилась за мене. А тато в цей час був на війні. “На нулях”. Якраз тоді там було гаряче. Вони й словом не обмовились, що хвилюються за мене. Ні до того, ні після. Казали, що все буде добре, що в мене все вийде. Можу здогадуватись що вони пережили за той час, поки я там собі літала. Вони у мене золоті, з такою підтримкою можна й у космос!

- Що головне для пілота, коли сам-на-сам з висотою?

- Віра в себе і впевненість. Ну, й багато іншого. Впродовж усього польоту треба правильно, згідно зі стандартами, спілкуватись з диспетчером, чути його команди, стежити за пультом, надійно тримати штурвал. Злетіти в небо не важко, найскладніше – посадити літак. Треба плавно потягнути за штурвал, щоб не запороти носом, добре знати фази приземлення. Про те, що буду робити у небі, думаю ще на землі. В небі вчитися не можна, там ти лише практикуєш знання, отримані раніше. Це складна справа, велика боротьба з собою. Треба навчитись приборкувати емоції, мати сталеві нерви. У небі все може трапитись, тож уважність, холодний розум – понад усе. Коли дощ, туман чи погана видимість, ми не літаємо, наші польоти залежать від погоди. Загалом, як я вже казала, для отримання ліцензії мені потрібно налітати 45 годин.

- Як зможеш на практиці використовувати цю ліцензію?

- Робити оглядові польоти міста Кошице, наприклад. Чи іншого міста або села. Зі мною може летіти лише одна людина. На цьому етапі десь так все виглядає. А далі я піду далі. Дуже важливо уявляти в деталях свій успіх. Я знаю чого хочу. Я здобуду ліцензію цивільного пілота і буду водити “Боїнги”! Коштує ліцензія цього рівня дуже дорого. Але я спробую виграти якісь гранти, заробити самостійно уроками англійської, маю ще деякі плани. Буду йти до кінця, ніколи не зупинюсь через те, що це дорого. Я готова гори перекинути задля своєї мети.

- Як ставляться до жінок-пілотес?

- Загалом нормально. Але іноді роблять круглі очі навіть студенти університету, де навчаюсь. Зокрема, уточнюють: ти стюардеса? Ні, кажу, пілотеса. Як, ти не схожа на пілотесу, така маленька, тендітна! Мене розпирає гордість, бо моя професія й справді крутезна. А загалом на авіаційному факультеті мого вузу, однаково як і в льотній школі, дуже мало дівчат.

- Твої батьки полетіли б з тобою наодинці у літаку?

- Ми з ними якось про це говорили. Тато сказав, що так, але чесно зізнався, що йому було б страшно. Мама теж сіла б зі мною у літак, бо вона моя мама, яка завжди і в усьому підтримує мене. Вони вірять мені і в мене.

- Заради кого мрієш про “Боїнги”?

- Заради себе насамперед. Повинна собі довести, що мож,у і таки зможу. А ще заради рідних. У мене дуже гарна родина – близька й далека. Але найбільше досягти нових висот хотіла б заради тата, який захищав Україну від ворога. Який повернувся з-під Бахмута скаліченим і морально травмованим. Це вже не той веселий, завідний тато, якого я знала. Це людина війни. Йому важко. Мамі важко. Але він – символ мужності і незламності для мене. Коли він був ТАМ, я просила у Бога сили для нього і загибелі для ворогів. Якби хтось знав, як я ненавиджу росіян, навіть тих, кого називають “хорошими”!

Я тримаюсь, бо мій тато тримався і підпирав собою небо над головою. І якщо він не здався, то і я не маю права здатись.

Анна Данилюк, Заслужений журналіст України

Фото: з архіву Анни Атодиресе