Iнтерв’ю про вибори, росiйську мову та пiдстави для оптимiзму.
Людмила Пустельник
– З точки зору людини, чий фах – тримати руку на пульсi суспiльного настрою – що сталося з усiма нами навеснi 2019-го?
– Сталася втома. Народ втомився жити в постійній напрузі матеріального приниження високими тарифами, нікчемними пенсіями, бездарними реформами. Та ще й у виснажливих умовах гібридної війни, нав’язаної нам Росією разом з тупоголовими колаборантами при владі, на якій уже 5 рік гине патріотичний цвіт української нації. В той час, як мажори під прикриттям впливових і «наближених» татусів роблять на крові ровесників свій паскудний гендель з тою ж Росією. Втомився від пустопорожніх обіцянок очільників, які відкрито 5 років дерибанять державу й людей, і тільки перед виборами починають обіцяти «боротьбу з бідністю». Втомилися від корумпованих непрофесійних чиновників, які завалили усе, що можна завалити, і вкрали все, що можна вкрасти, від «камарильї» неадекватних кумів і кумась, від безличної корупції, особливо, в правоохоронних органах і армійських штабах…. Втомився від нагнітання страху перед Росією, якій самі ж здали території, з якою самі торгують, в якій ведуть бізнес і якій платять податки. Себто домовляються, тільки не про припинення цієї дикої війни, якій, здається, не буде ні кінця , ні краю…. От і все, що стало: передозування негативом і ненавистю до його призвідців.
– Тобто, «старi-добрi» подвiйнi стандарти з нашими людьми вже не працюють?
– На мою думку, найбільша помилка теперішньої влади і її політтехнологів – це необережне маніпулювання нашими споконвічними сакральними святинями, ідеалами й поняттями. Такими як патріотизм, готовність вмерти за рідну землю і народ, віра в Бога, Вищу Справедливість і вільну Україну…. На жаль, вони потоптані бездарними безчесними генералами, на совісті яких не один «донецький котел», і не одне життя…. От чому молодь з усіх регіонів України, навіть у військах, навіть на передовій проголосувала – так, за Зеленського!!!
Вони пішли на «здиблений» Донбас сьогодні, щоб жити завтра у нормальній цивілізованій європейські країні Україні! Взяли зброю, покинувши молоді сім’ї, маленьких дітей, бо повірили президенту, що він закінчить війну через чотири години чи дні, байдуже…. Тепер вони не хочуть цієї війни, на якій заробляють гроші відморозки, і хочуть змін!
Хоче змін і задавлений податками і корупцією малий і середній бізнес, з якого вичавлюють останні соки, щоб поповнити розкрадений бюджет, і т.д. Здається, уже вичерпався запас терпіння у всіх, крім хіба що тих, хто якимсь чином причетний до величезної «армії» «прикоритних» бюрократів, і яких усе влаштовує.
Ну от… ми й не помітили, як опинилися всі на грані нервового зриву. І дякувати Богу, що цей спонтанний протест проти неефективної влади, цей емоційний вибух ненависті – стався на виборах. А не на фронті чи майдані черговому… І стався цивілізовано.
Просто люди проголосували не за продажних технічних «претендентів» на булаву, не за остогидлі «старі політичні обличчя», а… так! за коміка, за веселуна, кавеенщика, позитивного пацана, хай не самостійного, хай за ним стоять ображені на владу і не кращі за неї олігархи! Як кажуть, «остобєніла» трагедія! Хай живе комедія!
І хто-зна, може так Бог врятував, нас, українців, вберіг від найстрашнішого – внутрішнього кровопролиття! Тож помолімося і робімо висновки…
Але ж диявол не дає! Замість покаятися, чи то пак просто вибачитися, за те, що не зуміли, не встигли – натомість, розігнати разом з бездарними політтехнологами корумпованих кумів, міністрів, а пару-трійку посадити, тобто навести хоч якийсь порядок у країні, щоб заспокоїти електорат і показати свою готовність будувати нову й мирну Україну, як лихий попутав.
– Таке враження, що вибори й не закiнчувалися, протистояння в суспiльствi продовжуться.
– Замість діалогів – односторонні монологи, які зводяться до критики убогого Зеленського і його «кукловода» Коломойського. Тому мимоволі виникає запитання: а чому замість того, щоб лихоманити країною і народом, зійтися усім олігархам разом, та не вирішити нарешті, кого ж посадити на «київський стіл»? Тим часом, реваншисти косяками пруть на ток-шоу… Аж страшно стає від цих живих «привидів» «епохи» Януковича», хоч і розумієш, що це теж вичвори політттехнологій.
А тепер щодо Петра Порошенкa. Почнемо з того, що він справді багато чого встиг зробити доброго для України, набагато більше, як його попередники… Точніше, почав робити, та не все доробив, хоч мав час…. Але завадили… мамона і, як тепер кажуть, конфлікт інтересів грішного земного і святих поривань… Та найбільша біда Порошенка в тому, що він сотворив із себе Месію, покликаного врятувати Україні, і перебрав чимало повноважень інших гілок влади, прикривши своїми благими намірами і Кабінет міністрів, і Верховну Раду… І поплатився! Бо разом з владою, перебрав на себе усю ненависть народу до цієї влади! І за мізерні пенсії, і зависокі тарифи, і за неефективні реформи, не кажучи вже про війну…
А закінчимо ти, що влади ідеальної не було, нема й не буде ніколи. Тим паче, для українців, у яких живе вічних дух незалежності, любов до волі і ненависть до царів, королів, президентів, які чомусь завжди були «чужими»… Тож, коли чесно, то мені по-людськи шкода Петра Олексійовича… Тому, як жінка милосердна, і проголосувала у першому турі за нього. І за ті добрі справи, які він встиг зробити для людей України.
– Але ж i В. Зеленський – це теж «не дуже чесно»!
– Якщо драматизувати, як ми любимо, то це, що твориться сьогодні, взагалі, як-то кажуть, «цирк на дроті».
Hа загал наш народ – порядний, чесний, бойовий, патрiотичний. Але йому чомусь легше вхопитись за шаблю, нiж головою подумати, повернути цю полiтику в якесь русло продуктивне. Cтосовно Зеленського… Який артист не мріяв зіграти роль президента, і не тільки в кіно! До речі, фільм «Слуга народу» не викликав у мене зацікавлення, як і його головний герой – президент Голобородько. Звичайно, в цьому схожому на задиристого підлітка чоловічкові важко було побачити «батька нації», «українського Ата-Тюрка», «конунга», чи Вашингтона, але… звичайний передвиборний рекламний ролик спрацював! При тім – перед виборами!
Тож хай живуть політтехнології Коломойського! Що ж до самого Зеленського, то не такий вже й він безнадійний… комік. Навпаки дуже раціональний і здібний менеджер, який зробив непоганий бізнес… авжеж: на гуморі! Звісно, як юрист за освітою, він міг би зробити кар’єру успішну і під, перепрошую, подолком Феміди: стати «брильянтовим прокурором», чи членом Верховного суду, чи начальником НАБУ… Але він вибрав чеснiший шлях: блазня «королів бізнесу», якому за великі гроші дозволено веселити народ, насміхаючись над усім святим і грішним…
– Такої постатi в нашiй новiтнiй iсторiї взагалi не було…
– Ну, це радше той випадок, коли кажуть: «вляпався в історію». Не знаю, я не сакралізую нинішню суєту передвиборно-виборну, але припускаю, що нам, українцям, вічно підневільним, стражденним, вічно роздертим між двома, а то й трьома імперськими «орлами», які вже надто драматизують власну історію, і потрібний був цей комічний епізод. Може й справді пора ввімкнути десь на генетичному рівні свій спасенний національний ресурс – почуття гумору, і нарешті вибратися з боргової ями, виритої власними руками? І засміятися по-козацьки, як наші предки робили, над самими собою? Бо ж відомо, хто не сміється над самим собою, над тим кури сміються.
– Справді, дивно: Зеленський обурює притомних українців своїми вульгарними жартами про Україну, і отримує такий високий рейтинг…
– Повторююю: важко сміятися над тим, хто вміє сміятися сам над собою… Знаю по собі. Але у випадку із Зеленським – він всього-на-всього остання жертва «світлого комуністичного минулого», хоч і не застав його. Дитя промислового зденаціоналізованого містечка, виховане на комсомольсько-каевенній субкультурі, яка довгі роки об’єднувала славнозвісним КВН-ном радянську молодь в єдиний радянський народ. Та в наших з Вами благословенних Чернівцях досі живуть тисячі його шанувальників і сотні учасників! Що поробиш, повернення до витоків, як і до Бога – непросте і довге…. Тому, мабуть, за Порошенка, який позиціонує себе не лиш як поборник не лише українського православ’я, а й взагалі – духовності, вiддали свої голоси старшi люди, простивши йому свої злидні. А за Зеленського ті, які хочуть по-людськи жити вже і тут, в Україні. Молодi й талановитi, яким «нету хода парохода». Вони хочуть тут працювати i тут до чогось доробитися. Не злидотою бути, а середнiм класом. І це нормально. Хоч, може, на чийсь позір – не достатньо патріотично. Але людині не можна заборонити мріяти про краще життя!
– На рахунок майбутнього президенства Зеленського наша офiцiйна пропаганда теж згодувала виборцям чимало страшилок. І в тому ж дусi продовжує.
– На жаль, наша влада сама собі ради не годна дати. І з Україною – теж, як з возом знамените «тріо»: лебідь, рак і щука.
Скажіть, будь ласка, що може бути страшнішою страшилкою, як «поради» в.о. міністра охорони Уляни Супрун, які трави треба їсти, аби бути здоровим? Чи звинувачення міністра соціальної політики Реви українців у тому, що вони багато їдять і довго живуть, чим підривають економіку країни? А останнє його повідомлення, що скоро, щоб поповнити бюджет, візьмуться круто – ні , не за офшори – а за айтішників, і різних ФОПів. Це взагалі ошелешило адекватних людей. Адже ІТ-технології – чи не єдина індустрія, яка поки що розвивається в Україні, завдяки розуму наших дітей, не оціненому бездарними, але пронирливими міністрами з купленими дипломами….
Тож не дивуймося, що саме ці, свідомі і патріотичні, молоді люди проголосували – ні, не за Зеленського, і не проти самого Порошенка, а проти цієї недолугої, непрофесійної, а почасти й неадекватно влади. І якщо не зміниться ситуація – вони таки покинуть Україну. Точніше, змушені будуть покинути.
– Чи не мiняємо зараз шило на мило? Себто, олiгарха Порошенка – на олiгарха Коломойського?
– Пригадаймо страшний 2014 рiк: неоголошена війна Росії, шок, розгубленість і – образ народного месника Яроша, який не лише отямив, а й об’єднав всю Україну в єдиному пориві стати грудьми на власний захист. Сьогодні призабули про Яроша, як того, що виконав свою місію. Але я пам’ятаю, і не забула, хоч і не все знаю, дякуючи чиїм грошам, чи громадянській позиції, чи «договорнякам», Бог з ними, Путін зупинився на Донбасі. Хоч з його риторики про Новоросію, скопійовану з риторики ще Миколи Першого (прозваного Палкіним) 200-літньої давності, видно було, що нам реально загрожують новими побоїщами і анексіями українських територій…
Своє ставлення до рідних олігархів я оприлюднила у вірші-посвяті їм, який виставила на власній сторінці у FB. І дуже здивувалася, що мало було «лайків» від друзів… Подумала:або не погоджуються, або бояться, або ігнорують. Але ще з більшим подивом сприйняла перемогу в першому турі Зеленського….Виявляється, щось таки невідоме відбувається з нами в найглибших глибинах народу і нації? Відповідь на це поки що шукаю….
А тим часом «несамостійний, непередбачуваний, ба! неадекватний паяц і скоморох Зеленський – дуже адекватно по-народному помщається не лише своєму опонентові, а всій чинній владі свідомою демонстрацією одвертої зневаги, не дотриманням обіцянок, різними підступами, крутійством, провокаціями і маніпуляціями свідомістю й сподіваннями… А рейтинг його росте… Ну\, аналогічно,
як в тій притчі про феодала і його підданих: плакали люди доти, доки було, що грабувати. Тепер сміються.
– Ви – одна з небагатьох з письменницького загону, хто дозволив собi розкiш не агiтувати «за» чи «проти» когось на цих виборах. Наскiльки це було важко?
– Ну… Я ж вільна людина, яка живе в демократичній країні і сама вирішує, за кого агітувати, або взагалі не агітувати. Я не агітувала ні за кого, бо в жодному з кандидатів на пост президента України не побачила «батька нації», чи великого реформатора… Та голосувала за Порошенка, не лише як за «найменше зло», а й людину, яка таки щось зробила для України, маю на увазі і «безвіз», і «Томос», якого добивалися з перших днів нашої Незалежності, та не добилися…
По-друге, спостерігаючи за колегами, зробила висновок, що не личить мені бути в рядах тих, хто просто вислужується, в надії на винагороду і наближення до влади… Бо можу обiйтися без багатьох речей, за якi треба прогинатися чи проповзати нижче плiнтуса… Пора згадати про власну громадянську і людську гідність…
Тим паче, чим більше вникаю у цю «гру престолів», у змаги наших «олімпійських богів»-олігархів за владу над Україною, тим лояльніше ставлюся до можливих експериментів.
Може, не бiймося експериментувати? І замість драматизувати, аналізуймо ситуацію, що несподівано склалася. Бо не вірю, що знайдеться у світі така сила, яка зможе роз’єднати наш народ. Надто дорогою ціною нам далася ця єдність. Не приймаймо на віру ті загрози, якими нас з обох боків лякають політтехнологи «претендентів на булаву», однак будьмо готові до найнесподіванішого. От і все.
– В тому числi, і до перспективи майбутнього зросiйщення, яке «мусить» прийти з Зеленським?
– На жаль, це зросійщення давно прийшло… І це серйозна проблема, яку треба вирішувати і «Законом про мову», який не годні були прийняти ті, що так люблять Україну, що готові вирвати їй язик, і витиснути душу в обіймах. І любов’ю всенародною до свого, національного. І починати з верхів, бо народ, як дитина, вперто не сприймає того, в чому її переконують. Мені теж болить, що, попри війну з Росією, попри її поведінку агресора і окупанта, діти у столичних школах, ба! навіть у вузах, де вчиться молодь з усієї України, розмовляють між собою, переважно, російською. І я болісно шукаю причини цього… недорозуміння. І знаходжу, звичайно, в самій системі шкільної освіти. І в мовній політиці. Бо не можна вивчити мову українську без української книжки! Тим паче, пізнати її розкішні багатства, її ту саму «калинову солов’їність і зачаруватися на все життя!
– Взагалi, ще десь видають в Українi українськi книжки?
– Що я чую з вуст самого чинного Президента?! Він вихваляє директора новоствореного Інституту Книги, що той (чи та) взявся наповнювати український ринок зарубіжною літературою… Це прекрасно і корисно, але не тоді, коли згорнуті усі державні видавничі програми! Коли Інститут Книги не сприяє видавництвам, не коригує їхньою роботою, а за виділені йому немалі кошті… просто закуповує те часто примітивне графоманське чтиво, яке змушені за гроші авторів випускати у світ видавництва, приречені на виживання… А це – один із злочинів проти української талановитої серйозної книги, яка не може сама пробитися крізь частокіл малограмотних корумпованих міністрів та інших чиновників. Яким важко зрозуміти, що люди часом спеціально вивчають мову, щоб читати в оригіналі великих письменників, які пишуть цією мовою! І в Україні теж є великі письменники, яких не помічають дрібненькі чиновники міністерства освіти, культури та адміністрації президента! Єдиний літературний жанр, що більш-менш не згас іще – дитяча книга. Про вартість і якість вже не говорю…
Тим часом систематизовану й цивілізовану, як дехто каже, «м’яку українізацію» українців підмінюють провокативними публічними скандалами блондинок, які до мови й літератури мають таке відношення, як я до космонавтики. Не здивуюся, коли побачу їх у новій Верховній Раді з тими ж… вокативними прибамбасами.
Та що говорити, коли немає національної програми розбудови України, коли й досі не знаємо, яку державу будуємо: президентську, парламентську, охлократичну чи олігархічну? Тож з огляду на все мною перелічене, мабуть , не варто так грізно осуджувати тих громадян, які спілкуються росiйською. З різних причин, попри наведені вище. Та хоч би тому, що чимало хлопцiв, якi захищають нас на передовiй i за нас же гинуть, все життя розмовяють російською, що не заважає їм бути більшими патріотами України, ніж тим, що розмовляють лише державною. Хтось самою росiйською спiлкувався в родинi, хтось просто соромиться говорити українською, щоб не наробити помилок. Не треба на цьому спекулювати…. Навпаки,
кожному щось щось робити доброго й мудрого. На благо України і собі самому. І владу примушувати на святе діло, незважаючи на її винятковість чи випадковість.
Довiдка з Вiкiпедiї:
Гали́на Тимофі́ївна Тарасю́к — українська поетеса, прозаїк, критик, перекладач, член Національної спілки письменників України (1977–2009), Асоціації українських письменників (АУП), Національної спілки журналістів України.
Неодноразово висувалася на здобуття Шевчені́квської премі́ї.
Галина Тимофіївна Тарасюк народилася в селі Орлівка Теплицького району Вінницької області в родині з глибокими національними традиціями. Батько: Тарасюк Тимофій Омелянович — був бібліотекарем, завідувачем сільського клубу. Мати: Тарасюк Ксенія Кирилівна — колгоспниця.
Після закінчення з відзнакою Великомочульської середньої школи Галина Тарасюк працювала вчителькою англійської мови Бджільнянської восьмирічної школи та літпрацівником Теплицької районної газети «Зірка» на Вінниччині.
В 1968 році через переслiдування за «націоналістичні погляди» змушена була переїхати на Буковину. Закінчила філологічний факультет Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича. Жила в Чернівцях. Працювала в Заставнівській районній газеті «Прапор перемоги», обласних та міських часописах «Молодий буковинець», «Буковина», «Чернівці», «Доба», на обласному телебаченні, старшим науковим співробітником Чернівецького літературно-меморіального музею Юрія Федьковича. Була редактором першої в країні демократичної (відродженої) газети «Час», організатором прогресивного жіночого руху, головою Жіночої громади Буковини.
2000 року переїхала в Київ до чоловіка — кінорежисера Володимира Андрощука. Працювала заступником редактора газети «Слово Просвіти», кореспондентом«Вечірнього Києва», редактором відділу «Літературної України», головним редактором телестудії «Наше місто» (м. Бровари), заввідділом «Української літературної газети». Нині — на творчих хлібах.
Твори (поезія і проза) перекладені італійською, німецькою, румунською, польською, литовською, латвійською, туркменською, білоруською, російською (сб. «Свет родника». — «Советский списатель». — 1989 г.).
У 2009 році була виключена зі Спілки письменників України через конфлікт з її керівником — Володимиром Яворівським. Галина Тарасюк публічно звинуватила голову НСПУ та його команду в «дерибані» спілчанського нерухомого майна — поліклініки, будинків творчості тощо.
На зборах Київської письменницької організації 20 жовтня 2009 року Галину Тарасюк поновили в лавах членів НСПУ, але вона відмовилася.
19 листопада 2011 року на VI з’їзді НСПУ, після переобрання керівництва спілки, Галину Тарасюк одностайно поновлено в лавах Спілки письменників та обрано головою контрольно-ревізійної комісії.
Твори Збірки поезії
«Смерековий міст»(К.: Рад. письменник, 1976), «Множина»(К.: «Молодь» 1982), «Світло джерела»(Ужгород: Карпати, 1984), «Жайворове поле»(К.: Рад. письменник, 1987), «Горельєфи»(К.: Молодь, 1988), «Сотворіння гнізда»(Ужгород: «Карпати», 1989), «На трійцю дощ»(Чернівці: Місто, 1998), «Любов і гріх Марії Магдалини»(вибране) (Чернівці: Облдрук, 1995). Книги прози
«Дама останнього лицаря»(збірка новел) (Чернівці: «Місто», 2004), «Між пеклом і раєм»(роман) (Чернівці: «Місто», 2005), «Жіночі романи»(Бровари: «Відродження», 2006). «Янгол з України»(Київ: «Либідь», 2006), «Новели»(Бровари: «Відродження», 2006), «Храм на болоті»(роман) (Бровари: Відродження, 2007), «Мій третій і останній шлюб»(Бровари: «Відродження», 2007), «Цінь Хуань ґонь»(роман) (Біла Церква: «Буква», 2008), «Короткий танець на Віденськім балу»(Бровари: «Відродження», 2009), «Ковчег для метеликів»(новели) (Луцьк: ВАТ «Волинська обласна друкарня», 2009), «Сестра моєї самотності»(роман) (Київ: «Освіта України», 2010), «Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія»(роман), (Київ: Дніпро, 2015).
Фото з архiву Галини Тарасюк.
Карикатура: echo.msk.ru/
Теги: вибори 2019, Зеленський, Порошенко, Коломойський, Ярош, месiя, русифiкацiя, слуга народу, технологiї, мова, книговидавництво.
Comments