Як це було рік тому, "до" і "після". Щоденник лютого-квітня 2022го від мешканки столиці, журналістки Олени Каганець.
“Невже хтось думав, що орки візьмуть місто?!”
Субота, 26 березня. Дуже відрізняється від суботи 26 лютого. Тоді, на третій дні війни я йшла по порожніх вулицях Києва і прислуховувалася до глухих вибухів, що лунали неподалік – за якихось пару десятків кілометрів від мого житлового масиву. Жодних машин і людей в середині дня. Магазини закриті. Стоїть тільки величезна черга в кіоск, де продають цигарки.
Йду по вулиці Мостицька, повертаю на Вишгородську, потім на проспект Правди, щоб повернутися назад додому – такий собі моціон. Назустріч йде пара з песиком, ще за пару хвилин зустрічаю іншу пару – хлопця з дівчиною. Ані машин, ані громадського транспорту на великому проспекті. Все це виглядало дивно і навіть трохи моторошно. Дійшла до перехрестя з Проспектом Свободи і бачу чергу до магазину “АТБ”. В магазині хліба нема, але ще залишилися яйця, морожена риба та деякі інші заморожені продукти. Охоронець на вході попереджує, щоб скуповувалися швидко, бо мають зачинятися. До речі, магазин “Варус” внизу на Правди був забарикадований – можливо, боялися, що можуть вдертися мародери. Але у Києві не було мородерств. Принаймні, я ніде не зустрічала інформації про це, (а я щодня перелопачувала купу різних інформаційних каналів!).
24 лютого я ще ходила працювати до учнів. Але багато киян вже збирали валізи, щоб виїхати з міста – переважно ті, хто мали власні автівки і гроші. Мені написала учениця, що 25-го вранці вона з сім’єю їде з Києва, тож урок скасовує.
Повертаючись додому 24 лютого ввечері, бачила, як йдуть чоловіки з величезними торбами з продуктами, з мішками картоплі на плечі, спостерігала великі черги до аптек, які тоді ще працювали. Зараз багато аптек позакривалися. Деякі, звичайно, вже працюють, але черги до них нікуди не зникли. Не знаю, які ліки там є, бо жодних ліків, на щастя, не потребувала.
З 20-ї години 26 лютого до 8-ї години 28 лютого у Києві тривала комендантська година – перша, як її назвали, посилена комендантська година. Писали, що будуть виловлювати диверсантів. Багато їх та іншої наволочі з країни-агресора приїхали до Києва напередодні, орендували собі квартири і чекали нападу та окупації столиці. Потім у нас були ще дві такі подовжені комендантські години – 15-17 і 21-23 березня. Тобто, 16 і 22 березня ми не повинні були виходити з дому.
2 березня в Києві внаслідок ракетної атаки уламки снаряду впали поруч із Південним вокзалом. Було пошкоджено міську теплотрасу.
14 березня артилерійський снаряд влучив в дев’ятиповерховий житловий будинок в районі Оболонь – це правий берег Києва, неподалік від мого житлового масиву.
16 березня вже зовсім близько від мене – на вулиці Мостицька був повністю разбомблений один житловий дев’ятиповерховий будинок, а 16-ти поверховий будинок зачепило з одного боку ударною хвиле: вибиті вікна, пошкоджені балкони.
18 березня на вулиці Межова, в двох зупинках тролейбусом від мене, під удар потрапили шість житлових будинків. Пошкоджені дитсадок, куди колись ходив мій син, та 34-та школа, що знаходяться поруч.
25 березня зранку житловий будинок на Позняках – це лівий берег Києва – загорівся внаслідок влучання в нього уламків російської ракети.
Тими днями відчула особисто, як мою оселю трясло – від вибухів, що лунали неподалік. Але справжній “землетрус” стався 20 березня близько 23-ї години, коли мій будинок захитався, мов гойдалка. Тоді стався потужний вибух великого торгового центру “Ретровіль”, що від мене у півтора кілометрах. Загинули 8 людей – більше, ніж під час попередніх ракетних ударів по Києву.
У перші дні війни на вулицях було моторошно від порожнечі. 1 березня, десь о 17-ій годині – тоді вже почало темніти – пішла до бювету, що поруч, набрати питну воду. На вулиці – ані душі! Також я тоді здивувалася, що переважна більшість вікон в сусідніх будинках не світяться. Подумала: “Невже люди виїхали?! Виїхали з Києва? Чому виїхали? Невже думають, що Київ візьмуть ці кляті орки? Невже не вірять в наші Збройні сили?” У зв’язку з цим розповім
Дві історії виїзду “в евакуацію”
1. Молода сім’я з новомодного житлового масиву Ліпінка – це в 30 хвилинах пішки від мого будинку. Я бачу з вікна ці симпатичні 6-ти поверхові будиночки, огороджені парканом від “простих людей”. Раніше на їхньому місці були сади, і я завжди милувалася розкішними осінніми барвами та весняним різноквіттям дерев. Спочатку дерева зрубали, потім викорчували пні і побудували ці будинки. Але, це інша історія, не стосується оповіді.
Ці будинки мають власну бойлерну і автономне опалення, є підземний паркінг, і він використовувався як бомбосховище, коли в Києві оголошували повітряну тривогу. Ті, хто боялися, могли просто спуститися в цей підземний паркінг, а не бігти в будівлю школи, де є бомбосховище, як у нашому випадку.
То ось, мешканці однієї з таких квартир на Ліпінці – жінка, чоловік і хлопчик 9 років – розповідали своїм рідним з Херсона різні жахіття, вигадуючи те, чого не було насправді. У страху очі великі. Отже, вони, як сказали мені їхні херсонські родичі, “нарешті вирвалися із того пекла”. Не знаю, що вони називали пеклом – я ж також тут жила, в цьому ж самому районі Києва, чула ті самі звуки сирен і вибухів з боку Гостомеля. Вони, на щастя, не знали справжнього пекла, яке було в Маріуполі та Бучі.
У кожного своє світосприйняття і свій простір подій. Тож вони сіли на машину і поїхали до Ужгорода. Потім жінка з сином перетнули кордон і поїхали до Чехії, а чоловік орендував собі квартиру та залишився в Ужгороді.
Хто не знає, Україна не випускала за кордон в евакуацію чоловіків від 18 до 60 років. Про те, що у цієї жінки, яку разом з сином безкоштовно розмістили в Чехії на спортбазі, були навіть претензії до умов проживання і харчування, писати не буду. Є люди, які завжди всім незадоволені. Але під час війни щось у когось вимагати? Правду кажуть, що війна показала хто є хто.
2. Дві жінки (65 і 39 років) з дівчинкою 9 років; бабуся, мама і донька. З Троєщини, лівий берег Києва. Вони не приховували радощів, що їдуть, “бо є така можливість”. Спочатку сиділи в Західній Україні, тепер – в Нідерландах. Бідкаються, що важко, бо не знають мови. Вони поїхали і залишили 86-річну бабу в Києві – яка є матір’ю, бабою і прабабою. Саму залишили.
“Російські звірства в Бучі. Усього за 18 км від мого дому”
Але повернемося до нашого життя в Києві. В перші дні війни маленькі крамнички позакривалися, працювали тільки великі супермаркети – “Сільпо” і “Новус”. Неподалік від нас – два магазини “Сільпо” і один “Новус”. Але тоді хлібa не було, а доступні недорогі товари розкупили. Я придбала 100-грамову баночку рибних консервів, які коштували вдвічі більше, ніж 250-ти грамова банка сардин до війни. Тоді спіймала себе на думці, що раніше ніколи не купувала такі дорогі товари. Так само й сири, і печиво, і шоколадки. B продажу залишилися, як зараз кажуть, “товари вищої цінової категорії”. Тож купувала, що було. Про проблему з грішми, точніше, про їхню відсутність зараз не пишу. Доходу не було, як і в більшості людей, які не працюють в бюджетному секторі і не є пенсіонерами – тим держава чесно платила. Слава Богу, банківська система добре працювала.
Платіжні картки приймали всі супермаркети Києва, а 3 березня навіть можна було зняти готівку на касі під час розрахунку. 7 березня я спокійно зняла гроші в банкоматі, навіть без черги – видавали по 1000 гривень. Якщо треба більше, можна було зробити декілька операцій і отримати.
Разом з хлібом в перші дні війни у супермаркетах зникло молоко та молочні продукти. Я встигла купити 24 лютого два чорних хлібці і один лаваш. Саме вистачило до 2 березня. 2-3 березня батони з’явилися у “Сільпо” в достатній кількості – тож закупила і порізала на сухарі. Ввечері часто потім їла ці сухарі з молоком, коли воно з’явилося в середині березня. В “Сільпо”, до того, часто продавали німецькі та нідерладські сиркові десерти та йогурти. Один з неприємних моментів – черги. В одному з “Сільпо” таке буває навіть досі. Тобто, щоб зайти до магазину, треба постояти у черзі – пускали по 10-15 осіб, щоб не було натовпу всередині.
5 березня в Новусі з’явилися в продажу яйця, а 11 березня – яблука. Яблука і банани, звичайно, не траплялися кожного дня, але двічі на тиждень можна було купити якщо не в “Сільпо”, то у “Варусі”. “Варус”, до речі, тоді вже відкрився.
Я кожного дня я ходила по магазинах – такий собі сімейний обов’язок. Купувала, що було і готувала з чого було. Мушу сказати, що ми зовсім не страждали від нестачі того чи іншого . Ми, які народилися і трохи пожили в СРСР, – в часи суцільного дефіциту на продукти харчування – не нарікаємо ні на що. Київ був добре забезпечений харчами, на мою думку. Ми просто звикли до життя, коли є вибір. В Маріуполі, наприклад, вибору не було. Як і харчів та питної води.
3 квітня пішла на ринок – купила картоплю за довоєнною ціною. Пам’ятаю, що 28 лютого овочеві ятки підняли ціни на картоплю-моркву-буряки до 30 грн, а 5 березня ці овочі вже коштували 45 грн. Хто не розуміється на цінах, то 30 гривень – це в 2 рази вище, а 45 гривень – це втричі вища ціна у порівнянні з довоєнною.
1 березня в Києві запровадили "сухий закон" – заборонили продаж алкоголю. Вистачило всього на місяць. 1 квітня вже дозволили продавати алкоголь у великих торгових мережах з 11 до 16 години. Звичайно, бо це – велика стаття прибутку від продажів.
Шостий тиждень війни – 4 квітня 2022 р. 2 квітня Міноборони повідомило, що ЗСУ звільнили усю Київську область. В неділю, 3 квітня, ходила на ринок. Здається, що й не було війни – там продавали майже все, що потрібно. Тільки ще не працює ринок, де торгували одягом та взуттям.
3 квітня дізналися про звірства орків в Бучі – це усього в 18 км від місця мого проживання. Після цього писати вже не можу.
Олена Каганець, журналіст, м.Київ
Comments