"Вимушено залишити свій дім і місто без надії на повернення - саме в цьому і є причина небажання їхати і бажання бути до "останнього".
До Мирнограду зомбакам 9 км. Батьківщина. Дім. Треба вивезти речі. Закрити двері, стиснувши зуби. Поїхати кудись жити.
Вчора вночі потвори випустили по Мирнограду і Покровську 11 ракет. А потім вдень випустили. Є загиблі і поранені.
В наших містах вже давно немає "спальних " районів. Виспатися стає все важче.
Я одна з тисяч. З мільонів. Моя історія типова і зовсім не унікальна. Вибачте, я не загинула і тому не так сприймаюся серйозно і сумно. Але у живих перед мертвими є маленька перевага - ми можемо розповісти або написати (трохи реальної іронії гіркої ).
Я була з тих, хто майже не плаче. Але ж за роки повномасштабної війни я майже зовсім перестала фарбувати вії, бо тепер я плачу кожного дня. Про загиблих друзів і незнайомців. Від радості за звільнених з полону...
З гаслом по життю "не прив'язуватися до місця, до речей". Схоже, це працювало в умовах нормального життя. Але ж від цієї страшної війни твій край, як хворий родич - то як його можна покинути? Вимушено залишити свій дім і місто без надії на повернення - саме в цьому і є причина небажання їхати і бажання бути до "останнього". Принаймні, зі мною так це спрацювало.
Думала я, зі своїм спартанським настроєм по життю, що зможу виносити речі зі своєї (великої, світлої, зручної у всіх сенсах) квартири і не боліти при цьому. Але ж болить серце до нестями! "Рідні стіни" - це не тільки плити. То асоціації від прожитого в душі і в домі. На моїй кухні-їдальні побували сотні людей. Друзі, церква, волонтери, військові... І приправа до їжі і кави - золота вовна від Мея і Руді. Це на 90% олюднені коти :)). Вони також люблять гостей і завжди приходять посидіти з ними.
Неможливо описати всі почуття, коли ти місяцями спостерігаєш, як випалюють села і міста рідних степів. Як крок за кроком навала суне прямісінько на твоє місто, попередньо ракетами вбиваючи цивілізацію.
***
Анархічні 90 роки. Банди, рекет, вбивства. Важко було дитиною бачити жорстокі побиття людей і трупи на вулицях. Їдеш в школу, а там під деревом вбитий, і міліція вже на місці, але чомусь, коли йдеш вже зі школи, бачиш ту саму картину. Довго якось. Дивні були "порядки". Вбивали за 100 доларів. Пам'ятаю комендантську годину і "Беркут", тоді ще в Димитрові.
Голодні 90ті. Гроші були, товару - ні. Довгі місяці хронічного недоїдання. Злидні.
Помаранчева революція.
Революція гідності. Ніколи не забуду, як в прямому ефірі я бачу медсестру на Майдані з простреленою шиєю, яку вона тримає рукою. Отак просто, на очах всього світу?!! Хто вони такі, що стріляють в моїх співгромадян , звідки взялися?...
Референдум на Донбасі. Сепарські заворушки. Я їду в Покровськ на мітинг на підтримку єдності України, а мене зупиняють і наполегливо просять не робити цього, бо небезпечно для життя. Що? В МОЇЙ країні за жовто- блакитну стрічку вб'ють?!!!
Війна в нас на Донбасі. Вбиті кращі люди, патріоти за ЛЮБОВ до країни.
З побуту: по три місяці без води і інші негаразди.
Ковід.
Війна повномасштабна.
росія знищує моє місто.
P.S. Дорогі земляки, прочитайте за нагоди журналістське розслідування Д. Казанського і М. Воротинцевої " Як Україна втрачала Донбас ".
Фото: Вера Туник Черенкова
Comentarios