Історія, надто, нашої країни, вчить, що майже нічому не вчить. Про це роздуми Ірини Магрицької, вперше надруковані ще 2011го в часописі "Українське слово" (Чикаґо, США). Тим часом, соціально-культурні настрої та почуття ідентичності українських імігрантів за кордон відтоді, по суті, не змінилися. Не став чинником навіть настільки потужний каталізатор, як велика війна. Знайти хрестомайтійні десять розбіжностей між сучасністю та минулим виявиться нелегким завданням.
Четверта хвиля української еміграції зародилась на теренах постгеноцидної, пострадянської та постколоніальної України у 90-ті роки ХХ сторіччя. Ця історична обставина вплинула на творення архетипу її представників настільки, що назвати саму хвилю еміграції "українською" можна лише з деякими застереженнями.
Достатньо сказати, наприклад, що більшість емігрантів "четвертої хвилі" є російськомовними і тяжіють при цьому більше до російських еміграційних кіл, ніж до українських.
Цей парадокс пояснюється тим, що саме в Україні був створений новий генотип людини — людина радянська, або гомо совєтікус — замість генотипу природного українця. Було досягнуто передусім скерованими на сільський український етнос геноцидними діями кремля у 1933 році щодо змінення ментальності цього етносу саме на радянську або російську. І це, треба визнати, певною мірою вдалося.
Коли українські селяни, які конали найстрашнішою смертю, бачили, що ця смерть оминає сусідні з ними російські села та радянські міста, то понад усе на світі вони прагнули стати росіянами та радянськими людьми й винищити в собі все українське.
Аби переконатися в цьому, достатньо побувати в сучасних українських селах південно-східної України, де Голодомор 33-го зібрав свої найбільші жнива. Сьогодні там панує суцільний суржик, чимало українців називають себе не інакше, як хохлами, а то й росіянами, перекручуючи при цьому свої українські та козацькі прізвища на російський лад: Терники стали Терниковими, Барили — Бариловими, Сердюки — Сердюковими, Довжики — Должиковими, Гаї — Гаєвими…
А ось іще деякі історичні факти. До Голодомору населення України на три чверті було сільським. Сьогодні воно на ті ж три чверті є міським — саме завдяки міграції до міста дітей Голодомору. Тобто, в переважної більшості представників новітньої хвилі української еміграції саме постгеноцидна ментальність, яка, до речі, окрім зречення своєї природної національності, має й інші складові.
Голодомор привчив українців виживати поодинці, повністю зневажаючи при цьому інтереси громади та суспільства в цілому.
Ось чому більшості представників "четвертої хвилі" байдуже, що буде з Україною, їхнім містом та селом. Ба більше: чим гірше живуть люди в Україні, тим краще і впевненіше почуваються ті емігранти під час своїх надто рідкісних вояжів на свою історичну батьківщину. І навпаки, коли їхні рідні та знайомі "піднімаються" на тій батьківщині вище від емігрантів, ті спілкуються з ними, немов побиті собаки. Тобто матеріальний добробут є тією головною та здебільшого єдиною рушійною силою, яка й породила четверту хвилю української еміграції.
За моїми особистими спостереженнями, її представники, проживаючи в Україні, зазвичай, не брали участі в боротьбі за демократичні ідеали, ніколи не конфліктували з владою, вирішуючи свої власні проблеми.
Привозячи в нові країни свій комплекс людини радянської, ці емігранти, як правило, важко пристосовуються до реалій тих країн, окрім Росії. Винятки тут становлять хіба що висококваліфіковані фахівці, яких потребує та чи інша держава, яка й створює тим "совкам" майже тепличні умови проживання.
Самою своєю появою четверта хвиля еміграції зобов’язана крахові комуністичної системи в СРСР, який дозволив виїзд із посткомуністичної України юридично. А масовою ту хвилю еміграції зробили так звані реформи пострадянської вітчизняної номенклатури, яка, злившись із ватажками організованої злочинності, забезпечила таким чином українцям чи не найнижчий життєвий рівень життя в Європі. Не бажаючи наводити лад у власній країні, наші емігранти сподівалися на краще життя в інших країнах.
Під цю характеристику головного архетипу представника четвертої хвилі української діаспори, здавалося б, зовсім не підходять заробітчани із Західної України. Але, по перше, мало хто з тих заробітчан залишається за кордоном назавжди. А по-друге, виїжджаючи за межі України виключно на заробітки, галичани, волиняки та закарпатці також майже не контактують з усталеними в західних країнах українськими емігрантськими колами.
Окремо хотілось би сказати про громадянську позицію представників творчої інтелігенції у четвертій хвилі української еміграції. Маючи непогані, навіть за європейськими мірками, гонорари за свої творчі доробки, ці люди живуть там за високими стандартами цивілізованого світу. Єдине, чого бракує їм на Заході, так це тієї популярності, яку вони мають в Україні. Саме за нею, а не заради боротьби за іншу Україну, повертаються вони час від часу на свою історичну батьківщину.
І ось саме тоді постколоніальна Україна дуже неприємно вражає наших митців-емігрантів своїми проявами російської візантійщини в усіх сферах суспільно-політичного життя. А в таких її регіонах, як Донбас і Крим, влада навіть не надає їм пристойних приміщень для зустрічей із шанувальниками. Та й самих тих шанувальників там не густо порівняно з Києвом чи Львовом.
Ось де бере свій початок інфантильний за своєю суттю суспільно-політичний комплекс Андруховича, який, наче ображений хлопчисько, публічно пропонує відтяти від України ті краї, де його шанують не так високо, як він на те розраховував. Але залишмо психологам цей прояв суспільно-політичного інфантилізму нібито дорослої та високоосвіченої людини.
Тож можна зробити деякі висновки щодо характеристики четвертої хвилі української еміграції в цілому.
Так, переслідування абсолютною більшістю цієї хвилі виключно власних інтересів є перешкодою на шляху створення нею українських громадських організацій за кордоном, висунення своїх лідерів та злиття таким чином з організаціями перших трьох хвиль української еміграції.
Переважна ж російськомовність "четвертої хвилі" штовхає її представників в обійми всіляких російських земляцтв, які радісно приймають до себе тих малоросів.
Відсутність же в самій Україні серйозної державної програми співпраці зі своїми закордонними громадянами тягне за собою прискорене розмиття «четвертої хвилі» серед титульної нації нової країни їх проживання або ж серед членів тамтешніх російських еміграційних організацій — якщо не в першому, то в другому поколінні її представників.
Україна ж таким чином утрачає назавжди тих своїх синів та дочок, ім’я яким — легіон.
Ірина Магрицька (Ірина Магрицька)
Comentários