Далебі не про всіх мова, і протилежних описаним нижче випадкам теж не бракує. Як, на жаль, і спроб земляків скористатися скрутним становищем українських біженців. З пошти сайту:
“Коли в квітні 2022го опинилися з малим в Нідерландах, місцева церква запрошувала: приходьте на наш склад, отримаєте, що треба для життя за “дякую”. Там і справді було все: одяг, побутова техніка, посуд. Майже нові речі, віддали біженцям співчутливі голландці.
Керувати складом поставили двох наших дівчат. Він протягом тижня був зачинений. Сама не бачила, але розповідали знайомі: до складу під’їжджала автівка, і ті дві туди пакували великі коробки. Врешті, до них додзвонилися, вони сказали “приходьте завтра”. Тільки “завтра” ми знову поцілували клямку.
Поскаржилися церкві. Того ж дня склад відкрили, керували вже місцеві люди. Так мені дісталися праска і малому куртка. А дівчата-землячки образилися: cказали, що ми “загребущі й жадібні”. Вони, мовляв, спершу хотіли скласти списки, дізнатися, що кому треба, а потім “поділити все”. Ми ще й, бачте, “винні”, бо “зганьбили їх перед голландцями”.
****
“Минулого року ми з донькою переїхали до Рима. Ще, коли в Польщі були, дізналася контакти української подружньої пари, яка давно в Італії. Обіцяли допомогти з роботою, безкоштовно.
Зустрілися в кафе, чоловік і жінка багато розпитували: скільки дитині років? Чи я повністю здорова? Запитання мені не подобалися, але думала, що так треба. Обіцяли зателефонувати щодо вакансій догляду чи прибирання.
Коли виходила, звернула увагу на сивого і трохи огрядного добродія, сидів за столиком поруч. Власне, чому звернула увагу, бо він якось надто пильно дивився у мій бік.
Наступного дня подзвонила жінка – мене запрошує до себе додому на вечерю їхній друг, побачив у кафе. Може “допомогти матеріально і з гарною роботою, має корисні зв’язки”.
Зрозуміло. Я обурилася: “Нічого, що в мене чоловік в Україні? Нашим біженкам “допомагаєте”, підкладаючи їх старим італійцям?!”.
Та обізвала дурепою і сказала, що в Європі за все треба платити, послуги теж. І що з таких, як я, до їхнього друга черга стоїть. Кинула слухавку.
Роботу доглядальницею, без жодних кафе і запрошень “повечеряти”, допомогла знайти болгарка. Познайомилися на курсах італійської. Співчувала і радила не дивуватися: її земляки, а ще македонці, румуни, албанці теж намагаються заробити на важкому становищі людей зі своїх країв. Тільки в Болгарії, Румунії чи Македонії нема війни”.
***
“В Канаді, попри всі труднощі, не уявляєте, які, вдалося запустити власну успішну справу. Покинуту в Україні через війну, ексклюзивні авторські десерти. Поки стала на ноги, поки з’явилися постійні клієнти... Недавно про мене позитивно написала місцевий ресторанний критик.
Землячки з України теж зацікавилися, просили рецепти. Надто ті, хто вже роками тут, і теж печуть солодощі на продаж. Я ділилася, бо не боюся конкуренції. А хтось із наших, виглядає, таки боїться: вчора вперше на сайті нашого закладу з’явилися негативні відгуки про мою роботу. Виставили одразу дві “одиниці” з п’яти “зірок”, їх “подарували” відвідувачі з повністю українськими іменами. Дуже на контрасті з лише найвищими балами від англомовних канадійців. Прикро, а “чогось такого”, ніде правди діти, сподівалася саме від своїх”.
***
“Може, Ви знаєте, чому це відбувається? Стільки хейту до незнайомих людей, які нічого поганого не зробили. Знаю, що всі дуже стресують через війну, але так не можна.
Влітку я розмістила оголошення в американській діаспорній групі. Шукали з сином спонсора за програмою U4U. Це не коштувало би тій людині ні копійки. Гроші маємо, готові працювати, треба лише документ заповнити. Синові 17, добре знає англійську і тямить в ІТ.
Почалося неймовірне. Мені писали в коментарях, що зрадників ніде не люблять, в Америці теж, “сидіть вдома!”. “Чужі діти на війні гинуть, а ти свого під спідницею вивезти хочеш?!”. Запитували, чому сама досі не в окопі, до якої країни вже чоловіка спровадила. Хоч ми з ним давно розлучені, не спілкуємося.
Я вказала в оголошенні, що живемо в Дніпрі. “Через таких, як ви, з нечіткою українською позицією, війна почалася!”. Що в Чикаго або Детройті знають про мою позицію?
Своє оголошення я прибрала через кілька годин, з групи вийшла.
Обстріли щодня – це дуже страшно, але до них звикаєш. До невиправданої злоби своїх, мабуть, теж можна звикнути? Але не вмію”.
Global Village Home
Фото: https://dmsu.gov.ua/
Comentários