Ще раз про «ще раз» – як можна залишатися громадянином своєї держави за її межами i любити Батькiвщину на вiдстанi.
VOXPOPULI/OПИТУВАННЯ
Прибути до чужої країни. Зцiпивши зуби, через усi «не можу» та «понаїджали тут» вiд мiсцевих: а) влаштуватися на роботу; б) вивчити новi мову та культуру; в) здобути ще одну освiту i знову виконати пункт «а», але тепер – за спецiальнiстю; г) досягти успiху.
Змагатися з найрiзноманiтнiшими вiдчаями та ностальгiєю, щодня ловити у новинах слово «Ukraine», допомагати родинi та друзям ТАМ пакунками й грошима. Нагадувати англомовним знайомим, що вживати артикль «the» поруч з назвою твоєї країни це щонайменше – кепська граматика, а так, по щиростi – жлобство. Прокидатися вдосвiта щодня – бо треба цiлу годину везти дитину до сусiднього мiста, де є школа з українським класом. Брати вiдпустку за власний рахунок, щоб встигнути дiстатися за тридев’ять земель до консульства рiдної держави – аби проголосувати на виборах. Переказувати кошти на потреби армiї, пiкетувати росiйське посольство, для чого знову ж таки вiдпрошуватися з роботи i жертвувати вихiдним.
Любити й памятати свою країну, незалежно вiд вiдстаней i випробувань.
А потiм одного чудового дня почути вiд «справжнiх патрiотiв», якi «нiколинiзащонебудуть жити на чужинi», що не маєш морального права висловлюватися про подiї вдома, бо ж тебе там давно нема! Бо ти, так по щиростi – «зрадник» («зрадниця»), «залишив Неньку напризволяще», «втекла вiд проблем»… Тож не рипайся зi своїми коментарями в соцмережах, чи коли виберешся до рiдного Харкова або Тернополя на короткi канiкули! «Зате ми ТУТ, у великiй Українi…».
Знайома картина? Що можна заперечити спiвгромадянам, якi докоряють життям за кордоном? Про це – сьогоднiшнє опитування Global Village:
Валерiй Березнюк, 59 рокiв, науковець з Києва, зараз працює за спецiальнiстю в унiверситетi Клемсона, США: – По-перше, зрадити можна лише тих, з ким у вас близькi стосунки – друзiв чи рiдних. А з публiкою, що готова навiшувати ярлики, у мене нiчого спiльного бути не може, тож я нiкого не зраджував. Здається, що у нас з такими людьми – рiзнi України, хоч i йдеться про одну. Нам краще не перетинатись. Тож хай радiють, що зараз не живу з ними по один бiк кордону.
Якщо це когось втiшить – громадянства не змiнював i не планую, в Україну їжджу принаймнi раз-двiчi на рiк, тут передплатив українськi телеканали, в курсi всього, що вiдбувається. Податки платив чесно, поки жив у Києвi, так само плачу тут. Ще претензiї?
Aнна Горбiна, 37 рокiв, вчителька з Житомира, зараз мешкає в Жешувi, Польща, куди виїхала з сiм’єю, домогосподарка: – Так, чула подiбне не раз, навiть вiд деяких своїх родичiв, коли ми ще в Українi збирали валiзи. Звичайно, боляче – i тодi, й тепер… Не знаю – може, це в них така захисна реакцiя? Тобто, їм би теж хотiлося щось змiнити в свому життi, але бояться. А тих, хто зважилися, сприймають як «зрадникiв». Просто не знають, як це важко – залишати свою домiвку i починати все знову, з нуля… Бо не було iншого виходу, бо треба за щось дiтей годувати i стареньких батькiв лiкувати. Просто виживати. Люди, будьте добрiшими!
Олександр Савицький, 28 рокiв, програмiст з Рiвного, працює за фахом у Лiнцi, Австрiя: – Aга, «зрадник», «звичайно»! Це смiшно. Вони в якому тисячолiттi живуть?! «Aльо, гараж!», прокиньтеся, у нас тут глобалiзацiя!
Вчора йшов на роботу, побачив на стiнi будинку напис: «AUSLANDER – AUS!» («Iноземцi – геть!»), якiсь мiсцевi написали. А звiдти, з дому, говорять – «залишив Батькiвщину». Тi й iншi – хай не ображаються, але я навмисне – iдiоти. Все, бiльше нiчого казати не буду, не варто.
Марина Лисунь, 32 роки, з Вiнницi, викладачка англiйської мови, працює за фахом в Огайо, США:– Нiколи подiбного не чула. Хто саме в Українi називає спiвгромадян, що виїхали «зрадниками»? I чому? Нiхто з моїх друзiв такого менi не казав. Чи, може, таке ставлення властиве якомусь певному поколiнню?
Олена Королишева, 43 роки, бiблiотекарка з Тернопiльщини, працює покоївкою в Лiсабонi, Португалiя: – Ранiше обурювалася, зараз бiльше спiвчуваю у вiдповiдь. Людей в Українi довели до ручки, їм важко, а на чиєсь розумiння моїх проблем нiколи не розраховувала. Чимало просто озлобленi, треба ж на комусь «розрядитися»! Це не наша, тих, що виїхали, вина, i не тих, хто залишилися. Це спiльна бiда. Може, колись зрозумiють…
Iлона (не побажала назвати прiзвища), 45 рокiв, колишнiй бухгалтер з Ужгородської областi, зараз – cпiв-засновниця клiнiнгового пiдприємства в Нiмеччинi: – А хто кого «зрадив»?! Часом не держава, яка нас кинула? I продовжує це робити. Коли в чоловiка шiсть рокiв тому прогорiв бiзнес – за це «дякувати» нашим законодавцям – i ми лише недавно розрахувалися з боргами, не пригадую, аби нам допомагав хоч хтось. Зате каменем у спину – це так «по-нашому»! Але, знаєте, я не ображаюся, на державу також – переросла. В мене, на щастя, iншi клопоти, щоб заморочуватися, хто i як про мене думає.
Iгор Дзерський, 36 рокiв, iнженер, працює у фармакологiчнiй компанiї в США: – Добре, давайте не буду «зрадником» i повернуся додому. Там запишуся на бiржу i буду щось-там отримувати по безробiттю – бо в моєму мiстi для мене працi нема. Потiм пiду вибивати собi субсидiю. Потiм захворiю, i хай мене лiкують y державнiй лiкарнi. Таким чином, на мене будуть тратитися грошi з бюджету, якi можна було б скерувати на щось iнше. Тепер питання – хто бiльший патрiот? Я, на кого Україна не тратить нi копiйки i який щомiсяця шле грошi додому? Чи той, хто чекає, що вже завтра само з неба впаде? А поки-що гордо животiє у злиднях, зате в Українi.
Сергiй Дончин, 44 роки, тренер з бодi-бiлдингу з Одеси, працює за фахом в Нiмеччинi: – Давайте так: хай людина сама приїде сюди, наб’є собi гулi, чогось досягне. Коли виконає хоч один пункт – нема питань, хай мене потiм вчить, як «родiну любiть». А поки краще послухає: своїй країнi можна i треба допомагати, звiдки можеш. В тому числi з мiста Франкфурт-на-Майнi, де в мене зараз робота. Або хай запропонують таку ж зарплату в Одесi, яку в Нiмеччинi отримую – тодi теж готовий послухати, який я «неправильний».
Артем Романечко, аспiрант iз Запорiжжя, 34 роки, вивчає хiмiю в в унiверситетi Акрона в США: – У мене в групi був студент-нiгерiєць, Алi. Сам – з глухого села. Розповiдав, як не лише тим селом, але й сусiднiм йому гуртом скидалися на банкiвську картку. Аби мiг довести в американському посольствi: матиме за що жити в США. На батькiвщинi Алi ним пишаються – бо йому вдалося вирватися у свiт. I це не тiльки його досягнення, але й тих, хто допомагали. Я цю iсторiю слухав i думав: ок, у нас, дякувати Богу, не Нiгерiя, але чому нашi люди такi недоброзичливi? Чому ми – не як тi ж нiгерiйцi чи євреї, що за своїх – горою? Ось це питання можете переадресувати комусь, хто обiзве «зрадником».
Катерина Малик, 39 рокiв, перекладач з Днiпра, зараз – менеджер приватного готелю в Туреччинi: – Я це чула на свою адресу вiд наших туристiв тут. Особливо, коли нетверезi… Ну, i звичайно треба було мене ще й «добити»: якщо жiнка, та ще й в Туреччинi працює, то точно – «повiя». Це все – звичайна вiдсутнiсть культури, а також обмеженiсть. Реагувати на подiбне, щось їм заперечувати, доводити? Думаєте, це варто робити?
Жана Скляренко, викладачка алгебри з Черкас, зараз мешкає у Вiсконсiнi, США: – Розкажу таку iсторiю. Це пов’язано з боротьбою гайдамаків під проводом Василя Чучупаки на території Правобережної України, Черкащина. Коли невеликі числом, але сильні духом українці створили свою «холодноярівську республіку».
Отже, була весна, квiтли проліски на реліктовoму лісовому масивi Холодного Яру. Я побачила чоловіка, вже достатньо похилого віку, вiн стояв на колінах і … цілував землю – серед безмірної кількості білих та блакитних пролісків. Не втрималась, підійшла, спитала. Виявився канадійцем українського походження, нащадком украінців, які були під гайдамакою Василем Чучупакою. Перше питання було подумки: «Якщо цей чоловік такий вдячний і сумує,то чому не живе на цій землі?»
Питання, звичайно, не потребувало відповіді, бо всім зрозуміло, що покидали свою Батьківщину через режим, який мучить Україну і сьогодні. Люди втікали від влади, а не від своєї землі. Важко засуджувати тих, які не знаходять на своїй Батьківщині можливостей розвитку.
Минають роки в зарубіжжі, і ти починаєш порівнювати з тим, що пам‘ятаєш з України… Це, мабуть, і є той смуток за Батьківщиною, який не можна назвати зрадою, швидше – ціною за нашу відсутність на своїй землі.
Та ще й вибори цього року, які були дуже небезпечними в тому розуміннi, що це – як ставка останніх грошей в казино. Або ж виграв і взяв відповідальність, або ж програв, і… втікай. Згадалися слова В.Зеленського: «Можна виїхати, але давайте сробуємо залишитися. I зламати ті чинники, що змушували людей відриватися від своїх «корінців». Це запам‘яталося, бо стосується кожного, хто живе за кордоном.
Свідома благодійність, найрiзноманiтнiша допомога Україні, можливо, відкриття бізнесу за сприятливих умов від нового президента – все це разом допоможе українцям в зарубіжжі не відчувати себе стороннiми.
Ті, хто виїхали, важко працюють,підтримують свої сім‘і в Україні – такi люди не можуть бути зрадниками апріорі. Зрада відчувається в тих, хто Україну прирівняв до голови режиму – «стаціонарного бандита Порошенка», і забув,що нація мусить бути єдиною.
Анна Турчин
Фото: krsk.aif.ru, businessman.ru, antikor.com.ua
Теги: заробiтчани, мiгранти, зрадники, Україна, за кордоном, Батькiвщина
Comments