Стареча неміч при владі (Байден, Путін, Кастро) така ж недолуга й жалюгідна, як молодечий ідіотизм (Макрон, Трюдо, Зеленський).
Кажуть, що велична епоха народжує видатних політиків. Якщо так, то сучасна – дрібна й ніяка, незважаючи на щоденні катаклікзми, але беручи до уваги постаті, гм – лідерів? Часто нікчемних не лише зростом, боягузливих чмошників і вульгарних популістів. По ділах – безглуздих, словах – банальних і миршавостях особистостей пізнаєте їх. Також і злочинних, стосовно всього переліченого. Також скандалах і зашкварах – постійних.
Завдяки цьому інститут влади категорично втрачає авторитет, і це глобальний тренд. Далі рукою подати до втрати поваги до складових держави й державності.
Серед сьогоднішніх президентів, прем’єрів та інших “татів (або мам) нації“ нема й близько аналогів Де Голля чи Голди Меїр. Не доводиться й заїкатися про стратегічність мислення, турботу про майбутнє поколінь чи цивілізації. Вже не згадуючи про високі ерудицію, культуру чи інтелігентність – їх, за незначними винятками, просто нема! Вони всі, хто претендують на звання світових лідерів на обидвох півкулях – дуже пересічні люди, геть нічим не видатні, міщани у дворянстві. Набагато більше пересічніші від своїх же посполитих громадян, не обтяжених владою.
І не мають значення життєвий досвід чи роки за плечима – стареча неміч (Байден, Путін, Кастро, Меркель) така ж недолуга й жалюгідна, як молодечий ідіотизм (Макрон, Трюдо, Зеленський). Верховні непорозуміння, блазні, карикатури на керманичів, соромно. Їх хочеться послати не лише у відставку.
Очільників колишніх – Коідзумі, Колля, Міттерана, Валенсу чи Тетчер (1970-90ті) теж можна було ненавидіти й клясти – кожного знаходили за що, ніде правди діти. Але зневажати їх було важко, взагалі-то, неможливо. Тому, що постаті, з потужним внутрішнім стрижнем. Увійшли до історії, і суперечностями також, але не вляпалися в неї. Ні, святими не були, жоден з них, але вміли тримати удар і йти далі. Тому їм навіть співчувалося, тоді й тепер. Як-от, коли світові ЗМІ облетіла новина, що і Рейган, і незламна Маргарет (Тетчер) в останні роки життя потерпали від Альцгеймера.
Чи коли синок-мажор Лєха Валенси сідав під градусом за кермо, татові потім прилітало на пресконференціях. Польский президент реагував без істерик: так, це погано. Але я – багатодітний батько, який також керує країною, і мені прикро, що бракує часу на виховання нащадка.
Визнання власної слабкості – це сила.
Тому публічні звернення очільників з минулої епохи розбирали на цитати ще за життя. Не порівняти, як лайновкиди сьогоднішніх тягають на меми. Штибу “я не лоха” (Зе), “мочіть в сортірє” (пуйло),“опущу невакцинованиx” (Макрон. Чи, може “розізлю” у перекладі – не принципово, бо все одно – понти слабака).
Але до лампади, коли по щирості, слова з минулого і перли тепер. Головне, чим запам’яталися нащадкам колишні – умінням об’єднувати, a не розколювати націю. Спонукати її собою пишатися.
А також чхати з високої вежі на політкоректність, одну з найогидніших мерзот ХХІ сторіччя. Як це елегатно робив японський Коідзумі, коли без жодних політесів вимагав у рискалів повернути Курили чи відмовлявся підмахувати Китаю.
Відчуйте різницю.
Тепер таких лідерів не роблять. Нинішні – ніби поголовно made in China, дуже низької якості, дешеві.
Кажуть, що велике бачиться на відстані – правда. Як і те, що дрібнота на відстанях просто губиться під ногами.
Людмила Пустельник, GlobalVillageHome
Comments