“Боляче, коли місцеві вже з рік тільки й торочать про “геноцид у Палестині” , aле й словом не згадують про російський в Україні!” – Лист Global Village Home від біженки в Канаді Катерини Біленської*.
Касим і Селім з дружинами і дітьми – біженці з Сирії, такі ж, як і я з України. Але трохи не такі. Протягом півроку до Селіма спершу приїхала його “двоюрідна сестра”, потім ще “племінниця”. Насправді – друга й третя його дружини, це дозволено шаріатом, хоч і заборонено канадськими законами.
Справді гуманними – мусульманським втікачам дають безкоштовні житло, дорослі члени родин Касима і Селіма щомісяця отримують до 5000 канадських доларів. Тому не поспішають з працевлаштуванням, навіщо? Старша Касимова донька, однокласниця моєї, дивується, чому її українській знайомій треба після уроків йти допомагати на одній з моїх робіт. Невже мало грошей, які виділяє уряд?
Але мені, на відміну від постраждалих від війни на Близькому Сході, уряд не виділяє нічого. Була одноразова допомога одразу ж, коли приїхали з однією валізою з України, але відтоді ми на власних хлібах. Як і решта 70 000 українців, що потрапили до Альберти після початку повномасштабки. Всього нас в Канаді 300 000, це офіційні цифри.
Тільки ми – не палестинці, ми ніхто, по суті. Нема окремої програми біженства для України, тому настільки різне ставлення. Наші можуть заїджати в Канаду на загальних умовах, працевлаштування тощо. Як звичайні імігранти, жодних винятків. Коли б я офіційно побажала стати біженкою, це коштувало б немало і тяглося довго. Треба наймати адвоката, оббивати пороги численних інстанцій, чекати рішення суду. Це морока, нерви й гроші, не потягну.
Я без того дуже втомлююся, заробляючи на життя в чужій країні собі та дитині, і сплачую податки. Знаю: зараз думаєте, що заздрю Касимові й Селімові, їхньому ситому “на дурняк”, але не варто плутати біль із задрістю. Бо це справді боляче, коли всі навколо вже з рік тільки й торочать про “геноцид у Палестині” чи “стражденних з Сирії”, aле й словом ніхто не згадує про російський геноцид українців в Україні!
Це гірко й несправедливо. Навіть не про матеріальну підтримку йдеться, а про психологічну, з адаптації до канадських умов життя, еміграції тощо. Багато наших приїхали з жахливим травматичним досвідом, живуть з цим, але місцевим нецікаво. Бо є нещасні арабські біженці від війни, все.
Листівки із закликами підтримати “людей Гази”, в т.ч. й грошима, в нас на кожному кроці. Ними обклеєні автобусні зупинки, вітрини магазинів та ресторанів. Мітинги “на підримку” по великих і не дуже містах трохи не щотижня, і про них завжди згадують у ЗМІ. Переважно, співчутливо. Так само турботою про Близький Схід заповнені всі соцмережі, а про Україну майже нічого нема.
Хіба в нас бомби не вбивають жінок та дітей?! Наші міста не руйнують щодня? Наших не геноцидять?! Мимоволі закрадається думка, що вся ця канадська стурбованість має одного режисера й одного замовника. Комусь дуже потрібно “тут бачити, а тут не бачити”, ще й у відповідному світлі.
Зате єдиновірці Касима й Селіма мають додаткове джерело заробітку – участь у пропалестинських заходах. Як у нас за часів Януковича охочі йшли платною масовкою “за регіоналів”. Дізналася від знайомої з Оттави, вона там близько живе. Розповідала, що в її район регулярно зї’жджаються “потусуватися” закутані з ніг до голови смагляві жіночки, а після мітингу одна й та ж людина роздає учасникам певні суми. Непогано так.
Вголос про це навіть у себе на Фейсбуці казати не можна. Тим більше, обурюватися. З роботи вилетиш запросто, ще й іміграційні структури візьме на олівець, можуть позбавити статусу постійного резидента. Тому й мовчимо, як би важко не було.
На старих діаспорян, що мешкають у Канаді давно, теж розраховувати не варто. Якось довелося почути від одних таких: ми, мовляв, приїхали ще роки тому і починали все з нуля. Вам теж варто, коли хочете чогось досягти. Ось тільки вони, починаючи з нуля, їхали добровільно, і по них не стріляли.
Катерина Біленська*, Канада (Прізвище авторки змінено на її прохання).
Comments