Зустрівся рус.мір в Америці і що з того вийшло.
Діалог нижче – чи то пак, монолог – мав усі шанси не відбутися. Але стався той унікальний випадок, коли наша прекрасна мова – зараз без жодної іронії – послужила мимовільним тригером для чужих одкровень. Повчальних, не без політично-історичної моралі, хоч я на них не напрошувалася.
Черга в американській поліклініці, сиджу, чекаю, поки покличуть. Телефонують мої, відповідаю, звичайно, не англійською. Літня пані навпроти, досі тихо куняла, розпливається посмішкою:
– Какой красівий язик! Обожаю вашу мову! Я умєю нєй чуть-чуть гаваріті!
(Далі буде, переважно, в перекладі, бо не люблю багато транслітом). Отже, в дитинстві жінка якийсь час жила в нашій країні, довше – в рідному Петербурзі; одна з бабусь – українка, але її внучка – росіянка. Як стала вдовою, перевіз до Штатів син-айтішник. З невісткою живуть окремо, поговорити нема з ким. Тут їй трапилися вільні слов’янські вуха – мої. Через те зараз виливає всю “подноготную” – і про свою родину, і на теми геополітичні. Хтозна, коли ще така нагода випаде? Говорить швидко, не роблячи пауз, вклинитися бодай словом неможливо. “Стрибає” з однієї теми на іншу і знову повертається до сказаного.
Війна на нашому Сході – це, звичайно, жахливо. Такого не мало бути, їй дуже шкода. Путін вже й в РФ усім набрид, жахливо ще раз. Однак війни – ну, такої, повноцінної не буде, не хвилюйтеся. Ми ж сусіди!
Добре, хоч не “братья”.
Чи, може, подумки зрадіти, що зустріла одну з небагатьох росіянок, які співчувають Україні? Півхвилини по тому розумію, що радіти не варто. “Співрозмовниця“ продовжує, і чим далі до лісу, тим гладкіші рус.міра партизани.
Українці завжди їй подобалися – приязні, жартуни-реготуни, а кухня яка смачна! Не те, що в інших республіках, неприємні люди, навіть дикуни. Її батьки приїхали колись до Запоріжжя “по партійной лінії”. Раніше родина в Прибалтиці мучилася, да... Тато – вчитель російської, а мати дослужилася до першої секретарки якогось райкому. То ось, у Запоріжжі і навіть на Західній Україні, куди їздили відпочивати в Карпати, всі вони почувалися, як вдома! А “западна”, ви ж розумієте, е-е, ну, розумієте... До речі, звідки самі? З Києва, мабуть? Вимова правильна.
– Ні, із Західної. Дозвольте запита...
Не дозволяє, потік свідомості переростає у повінь. До Запоріжжя маму-партработніка, щоб я собі знала, перевели з Литви. Там було гірше, ніж у нас. Литовці – зимні, непривітні, по-російськи говорили неохоче, ще й з нестерпним акцентом. Хоч сири, загалом “молочка”, випічка, а також трикотаж були дуже на рівні, їй сподобалося. На відміну від місцевих – “ужасниє”.
Ой, поки не забула, в Запоріжжі трапився кумедний випадок! Коли щойно приїхали, йшли по вулиці, дивувалися – невже в них так багато курять? Бо побачили вивіску “перекурня”, через квартал – другу, потім третю. Вже потім зрозуміли, що в “Перукарні” стрижуть і причісують, а не палять.
Мені, нарешті, вдається втиснути свої п’ять копійок: – Ця історія з вивісками нагадує анекдот, як “сипалися“ на іспиті з мови в російській розвідшколі. Намагалися перекласти фразу, виходило “горобєц сідєл на гєлoчкє”.
Але жінка не вловила іронії. Натяку, що цій балачці хочу покласти край – також. Не реагує на ”гєлoчку”, заливається солов’єм далі. Після українського “перекуру” партія скомандувала їм в казахські степи – ото була пригода! Бо казахи – “удівітєльно отсталиє люді“. З їхніми скаженими звичаями – як-от, гасати на конях “с гіканьєм”, разом їсти плов з одного казана, з традицією викрадення дівчат-наречених, хай навіть узгодженим заздалегідь... Скільки мамця-райкомівка не билася, щоб викорінити “дикість“, навчити аборигенів “жіть по чєловєчєскім правілам” – глухий номер.
– Якби, приїхавши до Росії, казахи захотіли навчати вас своїх правил? – Не витримую.
Жінці заціплює, незручна павза, довго. Зітхнувши: – Ну, знаєте! Порівняли! Та в них же культури жодної! Не те, що в нас... Але ж ви, напевне, “с етіх”, тому таке говорите! – Махає рукою.
З’ясувати яких саме “етіх” не встигаю. Заперечити про “жодної культури” також. (Бодай тим, що казахська писемність виникла ще в Х ст., а російська – не плутати з руською, як це безголово робить Вікіпедія – значно пізніше. Та й теза, що один народ має право повчати інший – це як сусідський філін, згвалтований глобусом).
Але не встигаю всього цього сказати, бо приходить медсестра і, обережно-запитально вимовивши незнайоме ім’я “міс Є-ль-є-на, так?”, запрошує жінку далі. Та роздратовано кидає “не Єлєна, а Єлєна Васільєвна”, і я розумію, що по-батькові – це зовсім не медсестрі адресовано. Обидві зникають за дверима.
Післясмак спілкування – cпаскуджений настрій. Дратує, що після усіх репресій та Голодоморів і навіть “на западной” вони все одно “почувалися, як вдома”. На відміну від Литви чи Казахстану. Не можу позбутися переконання, що мусить бути причинно-наслідковий зв’язок між отим “вдома” і сотнею тисяч “іхтамнєтов” біля нашого східного кордону. Не реготали-жартували б із загарбниками колись, як “ужасниє” прибалти чи степовики – хтозна, як обернулося б тепер?
Не менше трафляє й уміння перевести всі захоплення чужою культурою до суто споживацького, на рівні шлунка, кайфу. Коли мова смакує так само, як “молочка”. Це я також і до того, що не вірте данайцям з їхніми дарами: навіть, коли кажуть, що пуйла не люблять, ще нічого не означає. Крім того хіба, що рус.мір широкий, як їхні партизани.
Людмила Пустельник, GlobalVillageHome
Фото: RIA.com
Comments