Вона сидить навпроти мене біля вікна поїзду "Перемишль-Вроцлав" в чомусь чорному - худа і стильна.
Закутавшись в якесь дивне хутро. Я, думаючи, що це українка, запитую:
- Ви не знаєте, де тут туалет?
Вона знизує плечима.
- Do you speak English? - раптом запитую я.
- Yes, of course, - відповідає незнайомка і згодом пояснює, де туалет.
На звільнене нею місце приходить жінка з малюком. Дворічний хлопчик весь час переміщується вагоном, а мама - за ним. Малюк помічає хутро і каже, показуючи на нього: "Котик". І тут дві жінки починають між собою розмовляти... російською.
З'ясовується, що мама хлопчика з Харкова. А жінка, загорнута в хутро, з Бучі. І... вона серед шуму просто не зрозуміла мою українську. Але історія насправді не про це.
Ми починаємо говорити про своїх синів. Стильна незнайомка раптом тьмяніє і зізнається.
- А мой 20-летний пошел в терборону Ирпеня. Больше его нет, - і заплакала. Ми обидві заплакали. І всі троє замовкли.
Зі всіх моїх #діалогів_війни цей - найстрашніший.
Незабаром повернуся й розповім про інші епізоди з декількох польських міст.
Світлана Русіна (Svitlana Rusina)
Фото: Svitlana Rusina
Comments