Перше січня - не лише перший нового року, але й народження видатного, без пафосу й перебільшень, українського письменника Василя Кожелянка.
Автора культових "Конотопа", "Дефіляди в москві", "Дітей застою", "Котигорошка". Як на мене, автора геніального. Нині було б 68.
За життя геть не хайповий, навіть цурався піару, важнєйшего із іскуств, як відомо. Витягти Кожелянка на інтерв'ю чи бодай авторську колонку було справою нелегкою. Не тому, що "зірки грали" - якраз ні, скромним був аж патологічно - а через те, що категорично позбавлений політкоректності. "Слухай, як скажу-напишу, то й тебе з роботи викинуть, і журнал твій закриють. Я ж базару не фільтрую, знаєш".
За відсутність пієтету до авторитетів Василя не раз обходили заслуженими нагородами чи завертали рукописи назад. Бути фоловерами "класиків"-небожителів і "коливатися з лінією партії" в тусовці укрсучліту - не лише перепустка до видавництв, але й взагалі шанс приналежності до богемного цеху, в усі часи. Або-або. Дуже небагатьом вдається без цієї "перепустки" обходитися, а Кожелянко був саме з таких, вперто неконформістом.
Бо величезного морального здоров'я чоловік, іронічний дотепник по життю. В середині 1990х, працюючи журналістом чернівецької газети "Час", втяв тролинг- "репортаж" про "вишкіл п а с и в н и х козаків Буковини під проводом кошового Єжи Малінки". Персонажа такого ж "реального" як і "репортаж", але збурив купу місцевих "стовпів". Стали дибки і проф.патріоти, і грантоїдська лбгт-публіка. Якось Кожелянко тоді відбився від них...
Ще багато раніше, як про це заговорили, бачив, куди воно котиться - національне, затьмарене "порядком денним", переймає всі кольори веселки, крім основних, жовтого і блакитного.
Для Василя два останніх були дорогими по-справжньому і ніколи не на публіку. Власне, те його українство на рівні релігійності, але непоказне, глибоко інтимне, й зробило піонером жанру альтернативної історії в нашому красному письменстві.. Сторінки минулого переписував "як воно могло чи мало би бути", за що в т.ч. й лаяли Кожелянкові критики. А він усе одно залишався вірним лицарем українського оптимізму, попри найпохмурішу реальність.
Тому маю певність, що парад українського війська в москві з відомого роману для нього було не просто привабливою фантастикою - він знав, що саме так станеться. Ніхто, звичайно, не знає коли, але сподіватися треба завжди. Надто, коли не віриться від слова "зовсім".
Як бракує, Василю, нині твоїх гумору, певності й слова!
А воно не дарма було першим (див. Біблію), сказане стає дією. Тому перечитаю собі знову "Конотоп" і "Дефіляду" - мають терапивтичний ефект після перегляду новин.
Крім того, що направду талановито написані.
Людмила Пустельник, Global Village Home
Фото: https://zbruc.eu/
Comments