“Tеплі слова на свята” – це традиційно “щастя-здоров’я”. Але що може бути теплішим від не менш традиційного галицького п’єца?
Не “піч” і не “грубка”, бо на Галичині, а саме Тернопільщині, скільки пам’ятаю, завжди казали лише “п’єц”. Знайти доброго майстра-п’єцовика, щоб встановив у хаті цього зігрівача-годувальника майже прирівнювалося до вдалого одруження. Відшукати такого сьогодні – то з розряду неможливого.
В добу центрального опалення класичний п’єц-кухня і досі трапляється по селах. Наш гордо, мов корабель, “впливав” від порога у кімнату, займаючи трохи не її третину. Нижня “палуба” – то, власне, прообраз сучасної плити, на ній варили й смажили. Горішня – чудовий спостережний пункт, ліжкомісце, лікувальний спа-салон (на п’єцу добре забувалося про радикуліт чи застуду), склад різної всячини та офіційна зимова резиденція котів. І внуків, що приїхали до діда-баби на канікули. Після з лиж чи санок, з наскрізь промоченими рукавицями й шкарпетами, не було в дитинстві більшої насолоди, як притулитися до гарячих кахлів.
Їх обізвали “ізразци” – це коли на Західну Україну прийшли радянці. Місцеві люди, крім іншого, пережили ще й мовний шок. Хтось із старших розповідав жарт, що чужинський термін спершу сприймали не як іменник, а дієслово – що означало фізіологічну потребу – і поспішали показати непроханим гостям дорогу до виходка (зручностей надворі). На всяк випадок.
Так само вираз “їхати на п’єцові” не мав нічого спільного з російським фольклором, казкою про ледачого Ємєлю, бо означав “подорожувати потягом”. Називали його так за аналогією – теж випускав дим з комина. Оскільки тогочасний транспорт їздив повільно, то відповідними були й приказки-порівняння: “тягнеш ту справу, як п’єц до Львова ся волочить”, “диму багато, ніби п’єц проїхав, а діло ніц не вигоріло”.
Коли горіло в п’єцу стаціонарному, що височів удома, він ставав цілим світом – живим і багатоголосим. Бадьоро гудів новим полум’ям, шипів і булькотів баняками й кебелями (горщиками), що їх викладали на розпечений металевий блят-поверхню. Затишно тріскотів догораючими дровами під вечір.
“Розпалити в п’єцу” – то ініціація. Цю справу довіряли дітям, які вже вміли пасти корову і потайки слухали разом з дорослими радіо “Голос Америки” чи “Вільна Європа”. Станції “звідти” нещадно глушили Львом Лєщєнком або ще якоюсь Людмілай Зикіной, тому, зазвичай, приймач виставляли на п’єцу – там краще ловилися заборонені хвилі.
Процес розпалу, як велів інструктаж від мого діда, виглядав так: на дно п’єца покласти дрібні сухі цурпалки, вони ж – поламане ріщє, або хмиз, згори – грубші патики, а між ріщєм запхати зіжмакану газету “Правда”. Також іншу радянську – власне, це й було найкращим призначенням тих газет. Далі чиркнути сірником, віртуозам вистачало єдиного – і відтак милуватися, як помаранчеві захланні язички перетворють на чорне портрет тов. Косигіна та решти політбюро. Доволі довго я вірила, що фраза “можна нескінченно дивитися на вогонь” пов’язана саме з п’єцовим аутодафе для комуністичних лідерів.
(Ще спосіб тролингу радянської преси – це коли її нарізали охайними прямокутниками і складали стосиком у виходку замість туалетного паперу, який був дефіцитом).
П’єц виявився найпершою територією повної демократії – вовишніх під стелею можна було все, що заборонялося дітям в приземленому житті на долівці. Робити імпровізований курінь з перекинутого стільця й ковдри. Їсти, звісно, немитими, сливки, вишні, грушки, яблука, які сушилися тут же, на відстані витягнутої руки. (Не згадаю, тим не менш, жодного випадку шлункових чи інших проблем від спожитих таким чином сухофруктів). Тягати просто з ронделя (сковорідки) внизу, наштрикнувши на виделку, пикаті пампухи – поки шкварчали в розтопленому смальці. Справжній смак життя, про нього можна було хіба-що мріяти вдома в місті – й такий захоплююче-дозволений в хаті дідуся-бабусі!
Нарешті, п’єц мав щось схоже на вікно в потойбіччя, і називався той отвір належно таємничо – “братрура”. Навіть у фонетиці вчувалася містика, наче далекий відгомін зороастрійства-вогнепоклонництва. Не порівняти з банальним “духовка“, хоч означала те ж саме, що й “братрура“. Але то саме завдяки останній страви отримували особливі дух і вишуканість – адже їжа в ній не лише пеклася, але й “мліла”, “впрівала”, “файніла“, одне слово – “доходила”. До ідеального стану втіхи для галицьких рецепторів, а здобували гастрономічну нірвану завдяки повільному й лагідному теплу п’єца.
Налисники – як годиться на свєта, не пісні, а з мнєсом – поверталися з братрури, мов з курорту. Із золотистою засмагою і прозорою хрусткістю, “ніби як папірчик тоненько“. Голубці, зачинені за залізними дверцятами після Святвечора, зранку розливали по хаті несамовито спокусливу атмосферу, і довго вилежуватися під периною у перший день Різдва було просто несила.
А братрурне плавання коропів у сметані? А бурштинові відблиски шкварків у макітрі з пирогами? (Так і тільки так в усі часи величають на Західній Україні вареники). А відлежані до соковитої рум’яності боки ковбас-кашанок-шинок-полядвиць? А легіони маківників-струдлів-пляцків-завиванців? І ще незліченна кількість делікатесів, чиї смакові вершини без участі братрури були недосяжними.
Як на мене, то найрозкішніша річ – це печені в ній яблука. Коли рай таки був Україною, то перш, ніж пригостити Адама, Єва напевне відрядила заборонений плід до братрури. Банально з гілки та й до рота – то не лише без інтриги, що негідно української жінки, але й не настільки вишукано, як розм’якла в загадковому мороці печі яблучна плоть. (Темрява ж, як відомо – друг молоді). Та ще й, коли те яблуко – з краплиною меду та дрібкою цинамону, як моя бабуся додавала...
Пристрій стосувався не лише кулінарного життя. Його використовували як замінник сучасного фена, запихали всередину мокру після миття голову.
Братрура, було, якось те життя дарувала – чотирьом дітям нашої Мурки. Вона знала про немилосердний спосіб контролю котячої народжуваності на селі – кошенят топили. Діло було влітку, в п’єцу не палили, користувалися натомість літньою піччю просто неба, і кицька народила своїх нащадків глибоко в братрурі – ага, спробуйте звідти дістаньте! “Як ти в нас така мудра, то най тобі буде – ніхто їх не вчіпить,” – пообіцяв Мурці в братруру дід. І так у нас з’явилася котяча міні-ферма.
Відомий також інший випадок, коли незнання братрурно-філологічних тонкощів ледь не відіграло фатальної ролі в сімейному житті молодої пари. Отже, харків’янка вийшла заміж за галичанина. Її свекруха, на радощах, що “діти приїхали”, зібралася напекти для них всілякого-різного і спохопилася, що нема для того потрібної бритванки. Зі списком усього необхідного для столу зголосилася збігати на закупи невістка. В одній з крамниць жінка з чистою совістю придбала електробритву і понесла своїй галицькій мамі. Свекруха ж належала до обдарованих гормонами пань, в яких над верхньою губою періодично пробивалися вуса... Скандалу, вдалося уникнути: дружину, що сплутала бритванку, або ж деко для випічки, з приладом для гоління, вчасно перехопив чоловік.
Розповідати про п’єц можна довго. Але краще просто біля нього погрітися.
Людмила Пустельник, GlobalVillageHome
Дуже гарно написано. Мої бабусі та дідусі з Львівської області, тому мені зрозуміло кожне слово і дух того часу. Дякую!