Військового захисту решти членів альянсу, коли на котрогось із них нападуть. Нечіткість формулювання статті означає таку ж необов’ язковість її виконання – публікація онлайн-журналу The Conversation , переклад.
У вересні 2022 року, через півроку після повномасштабного вторгнення росії, Україна подала заявку на вступ до НАТО. Зараз потенційне її членство є одним із головних питань, які представники 32 країн-членів альянсу в Північній Америці та Європі розглядатимуть під час зустрічі у Вашингтоні в липні 2024 року. В основі дебатів щодо політики щодо таких об’єднань, як НАТО, лежить припущення, що НАТО вимагає від своїх членів втрутитися та допомогти з обороною, якщо іншa країна-учасниця зазнає нападу.
Як політологи, які вивчають роль міжнародних організацій, таких як НАТО, вважаємо важливим розуміти, що насправді угоди про союз є більш гнучкими, ніж люди думають. На практиці США та інші західні країни можуть не брати участі в конфлікті, в якому бере участь країна НАТО, при цьому не порушуючи своїх зобов’язань щодо альянсу. Формулювання договору НАТО містить лазівки, які дозволяють країнам-членам залишатися поза війнами інших членів у певних ситуаціях.
Що насправді означає стаття 5?
Однією з ключових частин договору НАТО, який країни підписують, коли приєднуються до альянсу, називається стаття 5. У ній говориться, що “збройний напад” на одного члена НАТО в Європі чи Північній Америці “вважатиметься нападом на них усіх”.
У разі такого нападу країни НАТО погоджуються надати допомогу країні, яка потребує допомоги, в тому числі “застосування збройної сили для відновлення та підтримки безпеки в північноатлантичному регіоні”. Але договір не містить чіткого визначення того, що таке “збройний напад”!
Це мало значення в лютому 2020 року, коли Туреччина попросила провести зустріч НАТО і щоб альянс збройно відповів на атаки російських і сирійських сил на турецьку територію. Внаслідок загинули 33 турецькі вояки під час громадянської війни в Сирії. Союзники по НАТО тоді вирішили не захищати Туреччину військовою силою, стверджуючи, що рівень насильства проти неї недостатній, щоб назвати це “збройним нападом”.
Але є також інші винятки з правил. Навіть, коли члени НАТО погоджуються, що стаття 5 має застосовуватися до конкретної ситуації, кожна країна все одно може самостійно вирішити, як їй діяти. Тобто, хоча НАТО має адміністративний персонал у Брюсселі, все одно нема центрального органа НАТО, який би вказував кожній країні, що має робити.
Натомість кожна країна говорить НАТО, що вона хоче – і що не хоче – робити. Члени НАТО формально застосували статтю 5 лише одного разу – після нападу 11 вересня 2001 року на Всесвітній торговий центр і Пентагон біля Вашингтона. Тоді 13 країн НАТО направили винищувачі, щоб допомогти США патрулювати небо з середини жовтня 2001 року до середини травня 2002 року.
Але більшість союзників по НАТО вирішили не надсилати свої війська до Афганістану, щоб підтримати США в боротьбі проти Талібану. Ця відсутність дій з боку деяких союзників по НАТО не розглядалася як порушення договору і не викликала серйозних дебатів. Країни, які вирішили не приєднуватися до боротьби, не були санкціоновані альянсом і не були виключені з нього.
Договір НАТО також передбачає деякі винятки з географічного положення. Коли Аргентина розпочала війну зі Сполученим Королівством (членом НАТО) за Фолклендські острови в 1982 році, США та інші члени НАТО змогли використати той факт, що альянс стосується лише Північноатлантичного регіону. І назвали це головною причиною триматися осторонь конфлікту.
Чи може щось змінити громадська думка?
Деякі політологи стверджують, що виборці вимагатимуть від своїх лідерів увести країну у війну, щоб захистити союзника. Це означає, що членів альянсу насправді об’єднує не юридичний текст міжнародного договору, а, скоріше, очікування громадськості щодо того, що означає бути союзником. Надто, враховуючи, що жоден міжнародний суд не має повноважень забезпечувати виконання договору країн-учасниць НАТО.
У рамках нашого дослідження того, як американська громадськість думає про міжнародно-правові зобов’язання, ми вирішили провести експеримент. Щоб побачити, чи можуть президенти використовувати лазівки статуту альянсу, щоб виправдати утримання США від війни за участю союзника. Отже, в 2022 і 2023 роках ми провели низку експериментів на основі опитувань, у яких попросили майже 5000 дорослих американців розглянути гіпотетичний сценарій, за яким союзник США піддається нападу з боку могутнього сусіда.
Деяким респондентам сказали, що текст договору про альянс дозволить уряду США уникнути необхідності надсилати війська для захисту союзника, який перебуває у війні. Тоді як іншим не повідомили цю інформацію. Хоча в опитуванні не згадувався конкретний альянс, ми описали його умови таким чином, щоб вони відповідали формулюванням договору, як в НАТО. Потім ми попросили респондентів висловити нам свою точку зору щодо відправлення військ США для захисту союзника, який піддається нападу.
Наші результати виявили велику різницю між людьми, яким сказали про гнучкість союзного договору, і тими, кому не сказали. Хоча респонденти з обох груп загалом були схильні стати на захист союзника, їхня готовність зробити це була значно нижчою, коли їм сказали, що союзницький договір не обов’язково вимагає від США відправлення військ.
Це свідчить про те, що політичним лідерам за певних обставин вдається переконати велику частину громадськості в тому, що можна відмовитися від союзника у скрутний момент.
Отже, коли справа доходить до дебатів про політику США щодо їхніх партнерів по альянсу – і про те, чи варто їм приймати нових членів, таких як Україна – важливо, щоб обидві сторони мали чітке усвідомлення. Що зобов’язання в альянсі зовсім не є обов’язковими: ні юридично, ні політично.
Ден Райтер (Dan Reiter) та Брайян Грінхілл (Brian Greenhill)
Comentarios