Росіянство – це не етнічна приналежність, це діагноз, морально-духовна онкологія. В закордонних рускіх, незважаючи на їхню закордонність - також.
“Літак з президентом Качинським та іншими польськими урядовцями – це помилка пілотів, не теракт рф”.
“Соромно поширювати ці брудні байки – що наче б то радянські солдати масово гвалтували німкень наприкінці війни!“.
“Малайзійський боїнг М-17 – вони себе самі підірвали, не треба це вішати на росію“.
“Буча, Ірпінь, Гостомель, Маріуполь – гвалтували, катували, розстрілювали не “наші мальчікі“, їх у такий спосіб намагаються дискредитувати“.
“Ви там були, бачили? Не повірю, поки не нададуть залізобетонних доказів, але не з українських джерел, бо все маніпуляції“.
“Ти зрозумій – пропаганда зараз звідусіль працює. Тільки для того, щоб людей остаточно розсварити”.
Це якось називається в психології. Блокування? Захист? Синдром страуса з головою в дупі? З серцем, елементарною емпатією – в тій же частині тіла? Коли у закапелках скоцюрбленої душі розумієш – страшна, огидна, але правда! – та все одно твердиш, що ні. Тоді правда не настільки шокує. Так само, до останнього чіпляються за заперечення очевидного матері серійних убивць – навіть після оголошення вироку у суді. “Не може бути, щоб мій Андрюшенька, гарний хлопчик – і раптом Чікатіло! Не може!“.
Подібно реагують на повідомлення про бузувірства солдатів рф в Україні росіяни за кордоном. Зараз не про тих, махрових, які влаштовують автопробіги на підтримку рф чи демонстративно обвішуються гєоргієвскімі лєнтамі. Мова про інших – культурну й начитану інтєлігєнцию. Чи геть аполітичну молодь, яка приїхала просто “зарабативать“. Чи добродушних матрон-домогосподарок, які ще вчора радісно засипали твою поштову скриньку тоннами рецептів домашнього хліба й “очєнь вкусново тортіка“. Вестернізованих, “обтесаних”, просунутих (чи не дуже, але це не принципово).
Пишаються, що “уєхалі із страни сразу же, когда путіна єщьо в пєрвий раз пєрєізбралі“ і вивчили дітей в американських та європейських вишах. Зневажають первісну дикість класичної дєрєвні і вже бодай через це думають про себе як про еліту російської нації. Донедавна всі вони співчували Україні, деякі навіть зараз співчувають, але... Але!
В мене було не так багато знайомих серед них, друзів – ще менше. Відколи війна, не стало жодного. Та ні, всі живі-здорові. Останнє визначення – відносне, звичайно, бо ж здоров’я мається на увазі цілісно, ментальне також.
Лише одна росіянка, Анастасія, протягом цього часу попросила: пришли мені джерела інформації про війну з України, бо в мене тут – лише ерефівські, сама розумієш. Настя живе в Казахстані.
Решта, які в Канаді та США:
Вперто повторюють, що війна – це провина не їхнього народу, а лише очільників. Злочини своїх садистів на нашій землі у кращому випадку називають “єдінічнимі случаямі”, а не поширеним явищем. Дратуються, коли пхнеш під носа фото- та відеодокази: “Фєйкі! Такоє на компютєрє самому сдєлать можно!“. Або “втішають“: “Ти же далєко от всєво етово, в бєзопасності“. Не розуміють, чому “раптом“ категорично поменшало клієнтів у їхніх бізнесів: “Ми-то здєсь прі чьом?!“. Щиро сподіваються – все, що зараз, “врємєнно“, і ще можливо, як “раньше“.
“Бєдниє люді” – це не тільки роман Достоєвського. Також парадигма, вимір, фатум.
Як і росіянство – власне, не лише етнічна приналежність, але й діагноз, морально-духовна онкологія, виплекана їньою історією. Метастази передаються через покоління. І недарма на останній, уже фатальній стадії раку пацієнти нерідко втрачають спроможність бачити або чути, впадають у безпам’ятство. Про здатність адекватно сприймати дійсність й поготів говорити не варто. Не будеш вимагати в сліпця на обидва ока, щоб бачив глибинну сутність – йому не дано розгледіти навіть те, що на поверхні.
“Добре, війна – це завжди жахливо, і ми з тобою одна одну не переконаємо. Але ж ми – цивілізовані люди, хіба не можемо й надалі бодай спілкуватися?”
Не можемо. Ключове – “цивілізовані“. Знаю, ти навіть не замислюєшся, хто з нас ні.
Людмила Пустельник, Global Village Home
Фото: https://art.com
Opmerkingen